книжковий огляд

Калейдоскоп «Неприпустимих символів» Михайла Жаржайла

Думаю, в багатьох читачів першим враженням від «Неприпустимих символів» Михайла Жаржайла буде дезорієнтація. Ця збірка відразу збиває з ніг абсолютною нелінійністю розвитку тексту, багатошаровістю зображуваної в ній реальності; іноді здається, що вона навмисно розібрана на частини, а читач має сам знайти в ній якийсь свій прихований шлях. Світ, побачений крізь скельця Михайлових окулярів, роздроблений, і ці тексти — калейдоскоп, за допомогою якого з цих уламків може постати хай і химерно структурована, хай і недовговічна, зате більш-менш цілісна картина.

Ускладнює цю оптику ще й те, що в цих текстах (чи радше в цьому тексті? Та про це пізніше) зіштовхуються й уживаються різні коди, мовні, літературні та комп’ютерні. Це неодмінно породжує металінгвістичні нашарування, парадокси і каламбури — останні взагалі іноді здаються побічним продуктом самовільних флуктуацій тексту. І ця поезія не просто вимагає зусиль для декодування, вона ще й оприявнює цей процес, змушує звернути на нього увагу та виконати його свідомо, адже постійно ламає наші мовні та читацькі передбачення: скажімо, «осаннотіло / виборюєш» дуже важко спершу не прочитати «осатаніло», бо ж погляд уже забіг наперед і підставив перед «виборюєш» усталений прислівник.

Дуже цікаво спостерігати за самим собою, коли дешифруєш усі ці елементи, намагаючись звести їх до спільного знаменника: у певний момент відчуваєш, наскільки ти й сам живеш у цьому мультикодовому світі, наскільки й сам у ньому насправді освоївся. Принаймні в людей, які багато друкують (власне, суджу по собі), той же «,l;skrf-дрончик» не викличе жодних проблем із розумінням, хай навіть комусь і доведеться глянути на клавіатуру, щоб пригадати розкладку. І на цьому тлі тим більше вражають уламки буквально матеріальної реальності, загублені поміж цих віршів, наче сухі листки чи імпровізовані закладки. Ну бо спробуйте прочитати: «серце в/ нагрудній кишені/ як жетончик/ на метро// підкидаєш/ м‑ка або каштанчик/ м‑ка або каштанчик», — і не відчути в руці цей жетончик ледве не фізично.

Мабуть, щоб повністю освоїтися в цій збірці, з нею слід чинити навзаєм: її хочеться крутити так і йнак, читати в різному порядку та з різними підходами. Ця книга не є просто зібраними докупи віршами, розташованими за певною логікою. У ній є щось від експериментів Ремона Кено у його збірці «Сто тисяч мільярдів віршів», де читач може комбінувати вирізані на сторінці рядки у нові й нові сонети, поки не вичерпає всі 10¹⁴ варіантів. Щоправда, за цілодобового читання 365 днів на рік на таку збірку піде понад 190 мільйонів років. Таким чином, важить уже не стільки конкретний текст, як сам факт такої комбінаторики, мистецький твір як такий.

Складається враження, наче Жаржайло сприймає весь світ як таку невичерпно комбінаторну книжку й намагається читати (чи то радше писати) її кожен момент часу. Водночас ця комбінаторика має стосунок і до автоматичного письма — творчого методу сюрреалістів, адже логіка вибудовування цих текстів неочевидна, прихована глибоко в підсвідомості чи й позасвідомості автора.

І ось тут уже виникають питання в дусі Ролана Барта: це Михайло Жаржайло пише свої вірші чи це вірші самоконструюються, витворюючи поета, цілу живу людину довкола себе? Чи не тому, відчуваючи це, Жаржайло намагається провести ретельну інтроспекцію, осягнути межі себе та іншого, чи не для того це пильне вдивляння в самого себе й водночас вічне ухилення від теми: «якщо зрозумію/ як я влаштований/ зламаюся/ перестану працювати»? І чи не тому «ім’я чоловіка містить неприпустимі символи» і «неможливо зберегти чоловіка з таким іменем» — бо він зайвий і нетривкий чужорідний елемент у гіпертексті, що охоплює весь світ?

Хиткі світи Кадзуо Ішіґуро

«Художник хиткого світу» — четвертий роман британця Кадзуо Ішіґуро, який вийшов в українському перекладі і, схоже, недарма слідував одразу за «Залишком дня» (цей був написаний на три роки пізніше, 1989 року, але саме за нього автор отримав Букера), адже вони своєрідним чином римуються. В обох книжках головні герої — старі чоловіки, а в центрі сюжету — пригадування та осмислення (або ні) всього їхнього життя. Тексти Ішіґуро взагалі багато в чому — про пам’ять і пригадування. До речі, не дивно, що Софія Андрухович захоплюється цим письменником і переклала його роман «Не відпускай мене», який вийшов українською першим.

Так от, Ішіґуро в обох цих романах добре показує, наскільки ненадійна наша пам’ять. Між іншим, це нітрохи не романтично-сентиментальне твердження, а науковий факт — мозок зовсім не схожий на комп’ютер і схильний переписувати спогади та розставляти акценти так, як йому вигідно (про це, наприклад, є цілий випуск серіалу «Детально»). Всі ці когнітивні хиби розквітають пишним букетом що в британського дворецького Стівенса, що в японського художника Оно Масудзі: кожен живе в ілюзіях, не визнає перед собою своїх почуттів і сліпо наслідує модель батька, хоч ніби десь і засуджує його.

Таку потаємність і ніяковість, нездатність говорити відкрито можна віднести й на рахунок англійської та японської культур, чию подібність підкреслювала, наприклад, Кейт Фокс у «Спостерігаючи за англійцями». Але японська, звісно, б’є всі рекорди фатичної мішури, багатоповерхових формул ввічливості та евфемізмів, типових мовних зворотів і стандартних фраз. Тут фантастичне вміння Ішіґуро писати наче ні про що, а насправді про найважливіше розкривається на повну: під позірною чемністю кожного героя киплять приховані навіть від них самих почуття. І коли звикаєш до такого непрямого способу спілкування між героями, ще зухваліше хльоскають окремі репліки, які тепер здаються непристойно прямими.

Але непевність пам’яті (в тому числі й звичайна стареча забудькуватість) — лише один із багатьох хитких світів у цьому романі. Стрімко змінюється світ навколо, у цьому й проблема: як знайти рівновагу на цих плавучих острівцях? Як не помилятись у своїх судженнях і не вважати, що твоє мистецтво повпливало на історію цілої країни, хай тепер цей вплив і засуджують, хоча насправді це, може, й перебільшення? Навіть у власній сім’ї Оно Масудзі вже не головний, хай навіть його дочки цього й не визнають відкрито: для них він просто старий татко, який стає трохи дивакуватим.

Звичайно, дочки не знають про те, що він пережив. Про його причини підбріхувати самому собі й розповідати свою історію на власний лад. Художнику все ж доведеться так чи інакше зіштовхнутися з минулим: патерни повторюються, проте це добре, адже є шанс їх зламати. Тут задіяні не лише мистецькі амбіції, а й набагато глибинніше фройдівське бажання звільнитися з‑під влади батька. І в таку ситуацію Оно потрапляє двічі: з рідним татом і, пізніше, з авторитарним сенсеєм. Обидва рази він іде на непокору — й акуратною спіраллю залітає на позицію такого самого тиранічного наставника, переживаючи аналогічний кризовий момент уже з власним учнем. І якщо тоді шкоди було заподіяно, бо Оно не стримав у собі батька, то згодом він нарешті знаходить спосіб примиритися з мінливою реальністю та «благословити» молоде покоління, що йде іншим шляхом. Як зрозуміти, що вивих вправлено й мир віднайдено? Оно знову починає малювати після довгої перерви. Адже крім усього іншого «Художник хиткого світу» — це книжка про митця. Це видно навіть із самої оповіді — а вона ведеться від першої особи: книжка надзвичайно візуальна, ніби її не написали, а намалювали просто на ваших очах. Це підсилює ефект психологічного занурення, властивий Ішіґуро: в нього «провалюєшся» і не можеш виборсатися, поки не дочитаєш до кінця. А виринувши, відчуваєш, наче прожив ціле життя.

(Від)творення пам’яті: «Амадока» Софії Андрухович

Перше, на що зазвичай звертають увагу, говорячи про «Амадоку», — це обсяг роману, що не дивно, адже він займає понад 800 чималеньких сторінок. Однак набагато важливіше, що це роман не просто довгий, а багатошаровий, і різноманітні його часові й просторові пласти вписані в одну цілісну історію, котра розгортається в наш час. Попри обсяг роману, в ньому не «загрузаєш», як буває з довгими текстами, не в останню чергу завдяки тому, що він формально неоднорідний, склеєний з різних прийомів і жанрів, немов обличчя головного героя. Основна оповідь — про чоловіка, який повертається з війни на Донбасі зі спотвореним лицем і ретроградною амнезією, та жінку, Роману, яка переповідає йому історію його родини, — доповнюється «фотоальбомом» сімейних історій, що римується з «інстаграм-профілем» в останній частині; у текст вклинюються перекази про Баал Шем Това і Григорія Сковороду, а тоді й розгорнутий есей про Віктора Петрова, неокласиків і сталінські репресії.

А ще всі ці лінії по-справжньому цікаві й захопливі: історія Голокосту й Другої світової на Галичині завертає в бік ледве не пригодницького роману, а розділ про Петрова, побудований на цілком реальних подіях, дослідженнях, архівних документах, затягує завдяки вправно розставленим акцентам. І, звичайно, всього цього «монстра Франкенштейна» наповнює життям інтрига основної лінії (адже де є амнезія, обов’язково є інтрига): читач відкриває для себе всі ці історії, якими годує свого чоловіка Романа, відчуваючи при цьому, що щось тут не так, помічаючи дрібні невідповідності, подібні до шрамів від пластичних операцій, і це відчуття змушує ще пильніше вчитуватися в кожен рядок у надії, що кожне відхилення від теми насправді є натяком на розв’язку, що текст ось-ось відкриє тобі свою таємницю, що ти розгадаєш його, як головний герой намагається розгадати своє минуле.

Не варто чекати від «Амадоки» остаточного розв’язання всіх питань і сюжетних ліній — хоч деякі інтриги, звичайно, наприкінці й розкриваються. Певні лінії мають відкритий фінал і, здається, «продовжуються» у майбутньому, так наче книга закінчилася, а історії її героїв — ні. Певні лінії незавершені просто тому, що їхні кінці губляться в тумані історії, тож вони приречені навіки залишитися незакінченими, нерозгаданими. Головне, що ці історії — кому б вони не належали — живі, справжні, в них є до болю впізнавані нотки, ледь помітні штрихи, завдяки яким вони озиваються в читачеві, створюючи ілюзію пригадування, так ніби це не Романа намагається пробудити спогади свого понівеченого чоловіка, а сама авторка оповідає нам ці історії, щоби вилікувати нашу колективну амнезію. А якщо від деяких із них — як-от про поліцаїв‑українців, які радо допомагали німцям винищувати євреїв — стає незручно, млосно і неприємно, — що ж, така ціна пам’яті, гострого каміння, яке оголюють, спадаючи, милостиві води забуття.

На тлі всього цього водоспаду історій цілковитою загадкою залишається постать самої Романи. Наприкінці книги з’являються натяки на її мотивацію, однак вона все ж лишається в тіні. Що зрозуміло, адже це не її історія, Романа в ній — лише оповідач, нехай і ненадійний, нехай і занадто владний, який намагається не просто розповідати, а змінити життя цією оповіддю (ось і паралель з енкаведистом Красовським, звиклим до свого всевладдя, який до останнього намагається грати в деміурга). Але хто ця жінка — чи вона лиходійка і шахрайка, чи знуджена психопатка з комплексом бога, а чи жертва власної, без сумніву, непростої історії, така ж заручниця минулого, як і кожен персонаж цієї книги? Її мотиви незбагненні, як підводні течії самої Історії. Адже навряд чи звичайна самотність або якісь інші очевидні причини штовхнули її на те, аби, мов той-таки Франкенштейн, «створити» собі чоловіка, напихаючи цю руїну родинними історіями, відчитаними серед старих фотографій і речей, які іншим людям здавалися звичайнісіньким мотлохом.

Власне, ключову роль у романі відіграють якраз матеріальні носії пам’яті — світлини, листи, старі записники, і недарма Романа, ця володарка пам’яті, працює в архіві. Та чи можна довіряти цим, здавалося б, беззаперечним документам епохи? Чи можна довіряти середньовічним мапам, що зображають на території сучасної України величезне озеро Амадоку, описане ще Геродотом (який і сам не проводив чіткого розмежування між перевіреною інформацією та байками мандрівників), якщо тепер його там нема? Чи можна довіряти листам Петрова до коханої, якщо всі вони пройшли через руки партійного цензора? Або, скажімо, скульптурам Пінзеля, спершу, ще за життя майстра, сором’язливо цензурованим драпіруванням, а потім укритим шарами вапна — аж до повної невпізнаваності? Якщо будь-яка пам’ять приречена бути спотвореною, то чи не краще довірити її живим людям замість облудного паперу, як робив мудрець, цадик Баал Шем Тов, забороняючи учням записувати свої слова? Адже історію можна переписати, можна переконати багатьох людей в існуванні величезного озера там, де нині його і сліду немає, а пам’ять — підмінити завдяки майстерному сторітелінгу.

Хоча здається, ніби в нашу інформаційну еру докопатися до істини набагато легше, проблема істинності постає ще гостріше — через соціальні мережі, в яких особиста історія не просто документується, а й легітимізується, байдуже, наскільки вона правдива, адже проживається водночас багатьма людьми, котрим, можливо, реальність важить набагато менше від самої історії. У добу пост-правди навіть свідчення й докази не гарантують встановлення остаточної істини — питання лише в тому, скільки відсотків людей, як на телевізійному шоу, у неї вірить; і навпаки, як показують останні події, доказом провини може бути навіть чорний квадрат, якщо так стверджують відповідні органи. І от у чому проблема: у такому разі що це взагалі — правда, і чи має значення, було насправді те озеро чи ні — можливо, легенда про нього важливіша за сам факт існування, можливо, оповідь історії важливіша за саму історію?

Це небезпечні запитання, адже вони підводять нас до проблеми переписування «великої» історії загалом; питання водночас і нелегкі, особливо враховуючи, що різні точки зору, різні правди можуть уживатися в одній людині — наприклад, у таємному агентові Петрові, який публікує в Німеччині роботу про сталінські репресії і водночас у чиї рядки просочується радянська ідеологія. Очевидно, цей роман не дасть вам відповідей на них; цілком можливо, що, випірнувши з цього 800‑сторінкового озера, ви й самі для себе на них не відповісте. Однак як оповідь може значити більше від правди, так і подібні книги покликані не давати відповіді, а піднімати запитання, збурювати намул пам’яті, зіштовхувати світи, які, здавалося б, ніколи й не мали б перетинатися, а все ж співіснують в одному просторі й часі; і якщо по прочитанню ви ще не раз повертатиметесь подумки до темних лабіринтів «Амадоки», значить, Софія Андрухович із цим завданням упоралася.