Легке дихання
Знайомством з Анною Агніч я зобов’язана чудовій родині перекладача Марка Бєлорусця та режисерки Алли Заманської. Згадую нашу з Анною прогулянку Старокиївськими пагорбами, Подолом. На Андріївському вона приміряла вишиванки в жінки, в якої купувала традиційні речі в свій минулий приїзд з Бостону. Анні подобалося носити корсетку. Вона тягнулася до українського, київського простору, з яким насправді не поривала зв’язок, живучи в Америці. Хотіла, щоб її оповідання існували українською, тому звернулася до мене з пропозицією перекласти деякі з них.
І я вдячна Анні за досвід цих перекладів, за спроби втілення на розстані мов її проникливої лагідності й пристрасної мудрості. Одразу впадало в око, що ці тексти супроводжує дивовижне «легке дихання». Навіть коли йдеться про найтяжче й найстрашніше, автор не б’є по клавішах — він дозволяє читачеві відчути повітря між рядками. Кожне оповідання утворювало під час перекладу власний, так би мовити, «світловий стовп», зберегти живу будову якого стало, певно, найскладнішим завданням перекладача. Кілька текстів засновувалися на київських подіях. Це й оповідь підлітка, що мешкав у Києві в чорнобильський рік. А також перекладене нею самою оповідання про киянина-дисидента. Адже Анна й сама вчила мову, брала уроки і нарешті — перекладала. Після 2014 року вона почала писати українською мовою.
В одній із зустрічей її міжнародного літературного клубу «Бостонські читання» я взяла участь скайпом. Альманах «Бостонських читань» і далі виходить. Востаннє ми бачилися на її лекції на філософському факультеті Київського університету. Анна збирала матеріал для книги про спасіння кількох єврейських родин у печерах Західної України під час Голокосту й поділилася зі слухачами історіями, з якими працювала. Є в мене друза з тієї печери, а ще — коралове намисто в пам’ять про неї…
Н. Б.
На смерть поета
Вірші я складала… не пам’ятаю відколи. Читати-писати ще не вміла, а вже віршувала. Ось що записано маминим почерком у товстому зошиті:
От би зіроньки падали й тут-таки завмирали
Ліхтарями маленькими та вогнями тепленькими?
Я збирала б їх вранці, дарувала б усім…
І ще в такому дусі… А ось про дитинство, що минає, ностальгійне. Написано в зрілому віці десяти років:
А тимчасом сам-один він був,
Цей дітвак у шубці тіснуватій.
А тимчасом стільки розумів…
Ось мені шістнадцять:
Столітній сон сосни — її насіння сни
Іще не весь відхід — наполовину…
Та в непорушну повні серцевину
Зануриш руки й знов дістанеш їх…
Як місячним тхнуть холодом вони!
І обережно — зграйку душ чужих
Безоднім розумінням підмани,
Немовби неможливе все ж можливо.
І знов усіх ввести в оману встиг.
Я віршувала в дитинстві, потім в отроцтві, потім у юності. Вже з’явилися діти, я й далі писала вірші, ніщо мене не брало. Чоловік їздив у відрядження, вчотирьох інакше не прогодуватися: самі розумієте — кінець сімдесятих, зарплата інженера.
Одного разу приїздить чоловік, ми разом вкладаємо дітей, сидимо на кухні, куримо. Я читаю, що написала, поки його не було:
Узявши дієслівну риму
Я зводжу дивовижний храм
Для справ кохання. Та, мабуть,
На суд шановані арбітри
З плішинами не зазирнуть.
Крива стіна, дірява баня,
Але сердешна шле благання
Побудувати хоч якийсь.
Втомилося кохання, знаю,
І їсти, й спатоньки кортить.
Але між іншим так бажає
Тобі свій вірш сказати вмить.
І так далі. Чоловік слухає, спати не спить, навіть їсти не просить. Щось схвалює, на щось тактовно кривиться.
Заплакав малюк. Я йду, переповиваю, поправляю ковдру старшому, повертаюся на кухню. Прикурюю сигарету від газової плити й мурмочу бездумно:
Переладяться ряди конвою,
І покинуть вершники пости…[1]
Чоловіка підкидає на табуретці. Фізично. Він приземляється, опановує себе та питає:
— Це твоє? Це ти… ти це написала?!
— Ні, любий. Це якраз не я.
Ну, не чув він цих віршів Пастернака досі. Читати читав, а на слух — ніколи, тому й не впізнав.
Того вечора я усвідомила фізичну силу поезії: як два рядки можуть підкинути людину в повітря — та помалу опустити на табурет. Я зрозуміла, що мені так не написати ні-ко-ли.
З того вечора я припинила писати вірші. Зовсім припинила. Як відрізало.
А до прози я тоді ще не доросла.
Переклала з російської Наталія Бельченко
На смерть поэта
Стихи я сочиняла… не помню с каких пор. Читать-писать еще не умела, а уже сочиняла. Вот записанное маминым почерком в толстой тетради:
Если бы звезды падали и сразу же замирали
Маленькими фонариками, теплыми огоньками?
Я их собрала бы утром и стала бы всем дарить…
Ну, и в таком духе… А вот об ушедшем детстве, ностальгическое. Написано в зрелом возрасте десяти лет:
Как он был, однако, одинок,
Тот ребенок в шубке тесноватой.
Как он много понимал, однако…
Вот мне шестнадцать:
Столетний сон сосны — и сны ее семян
Еще не весь уход — наполовину…
Но в неподвижную волну луны
Я руки окуну и снова выну…
Как пахнут лунным холодом они!
И осторожно — стайку душ чужих
Бездонным пониманьем подманю,
Как будто невозможное возможно.
И снова обману — себя — и их.
Я сочиняла стихи в детстве, потом в отрочестве, потом в юности. Уже появились дети, я все сочиняла, ничто меня не брало. Муж ездил по командировкам, четверым иначе не прокормиться: сами понимаете — конец семидесятых, зарплата инженера.
Вот раз приезжает муж, мы вместе укладываем детей, сидим на кухне, курим. Я читаю, что написала, пока его не было:
Орудуя глагольной рифмой,
Я воздвигаю этот храм
Для нужд своей любви. На суд
Архивысокие арбитры,
Являя плеши, не придут.
Дырявый купол, стены косы,
Но очень уж бедняжка просит
Построить хоть какой-нибудь.
Любовь моя устала очень
И хочет спать, и хочет есть.
И очень хочет, между прочим,
Мои стихи тебе прочесть.
И так далее. Муж слушает, спать не спит, даже есть не просит. Что-то хвалит, на что-то тактично морщится.
Заплакал малыш. Я иду, перепеленываю, поправляю одеяло старшему, возвращаюсь на кухню. Прикуриваю сигарету от газовой плиты и бормочу бездумно:
Перестроятся ряды конвоя
И начнется всадников разъезд…
Мужа подбрасывает на табуретке. Физически. Он приземляется, приходит в себя и спрашивает:
— Это твое? Это ты… ты это написала?!
— Нет, дорогой. Это как раз не я.
Ну не слышал он этих стихов Пастернака до сих пор. Читать читал, а на слух — никогда, поэтому не узнал.
В тот вечер я осознала физическую силу поэзии: как две строки могут подбросить человека в воздух — и бережно опустить на табурет. Я поняла, что мне так не написать ни-ког-да.
С того вечера я перестала писать стихи. Совсем перестала. Как отрезало.
А до прозы я тогда еще не доросла.
1 Борис Пастернак, переклад Юрія Андруховича.
