Жаббур Дуейги,
«Надруковано в Бейруті» /
пер. з арабської Оксани Прохорович
К.: Нора-Друк, 2020
Сучасну художню літературу перекладають з арабської мови на українську небагато. Можна навіть сказати, роблять це епізодично. І тому чи не кожен такий випадок привертає увагу та стає подією. Подією насамперед для нас — для країни, що має проблеми з культурними контекстами, а надто з їхніми інтерпретаціями. Країни з досить неоковирними уявленнями про навколишній світ. Отож, на початку даємо неодмінний салют: у видавництві «Нора Друк» з’явився друком переклад роману Жаббура Дуейги «Надруковано в Бейруті». Переклад з арабської Оксани Прохорович. Ура!
Хто видасть молодого бейрутського письменника?
У «Надруковано в Бейруті» цікаво та своєрідно поєднуються досить дисонансні за своєю суттю характеристики — це, з одного боку, трохи детектив, а з другого боку, трохи орнаменталізована й медитативна проза, позначена постійним багатим інтертекстом. Ані детективна лінія проте не перетворюється на «гострий сюжет» з домінуванням відповідної інтриги, ані образність і цитати не виходять на рівень виразно герметичного письма. Щось посередині. Іноді цей «гібрид» тішить, іноді виникає враження, що, може, непогано було б зробити два окремі тексти? А втім, не вигадуймо і надміру не концептуалізуймо за автора. Та — не вподібнюймося до головного героя цієї книжки.
Головний герой, молодий мешканець Бейрута, на ім’я Фарід написав книжку. І хоча Жаббур Дуейги не наводить із неї особливо показових цитат, сам її автор сповнений щодо свого тексту надзвичайного пієтету. Він постійно думає про цей твір, про те, як той стане паперовою книгою, про враження, що справлятиме на інших людей, про особливе значення тексту в його власному житті. Словом, це направду екзальтований автор. І роман його, судячи з усього, не менш екзальтований, не менш патетичний, та ще із претензійною назвою — «Книга». В уяві Фарід уже все розпланував. Для обкладинки майбутньої книги він вибрав відоме зображення зближення вказівних пальців Господа і людини з фрески «Сотворіння Адама» Мікеланджело на стелі Сикстинської капели у Ватикані. Він хотів, аби присвята була коротка: «Мені». Для матері на її примірнику він гарним почерком виведе кілька слів: «Моїй провідній зорі в шаленому вирі життя». Нікому, крім неї, він від руки присвяту не напише.
Думаю, ви вже не здивуєтеся, що автор скрізь носить із собою свій текст, «не відпускаючи» його від себе. Схоже, роман Фаріда також малозрозумілий пересічним читачам — чи то занадто складний, чи то занадто багатослівно-піднесений. Ми про це можемо лише здогадуватись.
Річ ясна, що написавши роман і натішившись рукописному зошиту (молодий письменник принципово не бажає набирати текст на комп’ютері), Фарід розуміє: треба запропонувати його якомусь видавництву. Тут починаються справжні моральні тортури. Виявляється, видавці геть без ентузіазму ставляться до твору, в який він вклав усю душу. Відмітають текст, не побачивши в ньому комерційного потенціалу. Просто ігнорують. Майже відверто чи й відверто знущаються зі схвильованого і вразливого молодика, почуваючи його психологічну беззахисність та насолоджуючись нею. З видавництвами нічого не виходить.
Не зовсім детектив
Зате, шукаючи можливості «окнижкення» своєї «Книги», Фарід випадково знаходить роботу. В одному з видавництв, де відкинули роман, йому запропонували працювати в них коректором. Що ж, для Фаріда ця пропозиція не супер-цікава, але ж вона хоча б трохи виводить його і з глибокої фінансової кризи (на бодай мінімально стабільний рівень), і з кризи екзистенційної (теж далеко не цілковито — але все ж даючи і заняття, і спілкування, і структурування часу). Власне, герой роману «Надруковано в Бейруті» погоджується на рутину
з доволі скромною платнею в надії трохи стабілізувати життя, а вже потім рухатися далі. Але ні рутини, ні стабільності не вийшло. На новій роботі Фаріда оточують досить химерні співробітники, в організаційно-ділових процесах видавництва часом відбуваються не надто зрозумілі речі, та ще й зі знудженою дружиною власника починає плестися мережа солодких і тривожних поглядів, жестів, дотиків… І найголовніше! Якось із робочого столу Фаріда зник зошит
із його «Книгою» (ви ж пам’ятаєте, що він усюди носить із собою роман?). Невдовзі «Книга» повертається — але вже у вигляді справді надрукованого видання, надрукованого розкішно, однак невідомо ким, чому і як.
На Фаріда, людину розгублену і замріяну, яка перебуває в досить специфічній реальності, ці придибенції справляють приголомшливе враження. Але на цьому місці варто молодого письменника лишити наодинці з його новим дивним життям, щоб не розкривати всіх подробиць, які далі набувають, як нескладно здогадатися, досить детективного, навіть драматичного характеру. Загадкові події, втім, не світитимуться невідступною інтригою. Текст пливе по-річковому повільно і статечно, з церемонною увагою до дрібниць. Певно, саме такий плин письма з орієнталістичної перспективи має видаватись одним із «типово близькосхідних» та асоціюватися, до прикладу, з неквапливою оповіддю в кав’ярні. Що ж, стереотипи і схеми не завжди зобов’язані не мати нічого спільного з реальними життєвими практиками.
Поема літер, мозаїка історії
Окрім згаданої яскравої образності, деякої орнаментальності та специфічного темпоритму, важлива і справді цікава характерна риса роману «Надруковано в Бейруті» — його зануреність у саму матерію культури. Маю тут на увазі й численні цитати з поетів і прозаїків різних часів і материків (чи всі з них справжні? особисто я не став шукати назви й імена, а віддався приємному лоскотанню сумнівів), і розповіді про всіляких творців. І своєрідні реконструкції (а також трохи пародії-деконструкції, принаймні так вони відчитуються ззовні, поза ліванським чи арабським контекстом) урочистих родинних історій мистецьких та мистецько-ремісничих династій.
Окремо тут необхідно згадати справжню подорож у світ арабських літер
і їхніх різноманітних супровідних значків. Особливості й образність літер, шрифтів, пов’язаних із цим традицій, історій — усе це складається в справжню поему. «Надруковано в Бейруті» загалом можна почитати навіть заради тільки цих моментів (якщо подібне, звісно, вас надихає).
А ще книжку можна прочитати заради поліпшення розуміння загальноісторичного контексту. Бо — чи багато ми знаємо про Ліван? Про відмінності цієї країни від сусідів? Після роману «Надруковано в Бейруті» ви, звісно, не станете живою енциклопедією, але уявлення про деякі події та лінії розвитку подій у ліванському житті таки складете. Адже багато сюжетних поворотів у перипетіях 2000‑х чи 2010‑х років у книжці стають приводами до історичних екскурсів. Які відбуваються в багатоконфесійному, культурно неоднорідному (а часом
і в поліетнічному) середовищі Бейрута і Лівану в цілому. Тут враховуємо, що про арабські не-мусульманські громади в Україні взагалі відомо дуже небагато — тож пізнавальний ефект для наших читачів направду має бути відчутним. Непрості відносини громад, їхні відмінності, війна і розквіт, терор і бізнес, культура і обскурантизм… Цей калейдоскоп у романі не складається в однозначну та лінійну цілість, проте дає виразні картини епох, подій, середовищ — від старовинних патріархальних сіл чи пригод, які відбуваються під час зміни влад або окупацій, до художніх виставок, побуту поважних, ззовні бездоганних родин, а також борделів. Він залишає виразне враження. І навіть бажання знати більше.
Багатство історичного та культурного контексту, образна пропрацьованість і самобутність оповіді, що знайшла стильне і гнучке втілення в перекладі Оксани Прохорович, здається, врівноважує деяку млявість побудови роману, його, можливо, надмірний спокій. Роман «Надруковано в Бейруті», на щастя, вартий уваги не лише через те, що в нас рідко перекладають сучасну арабськомовну прозу..
