приручені нашвидкуруч

приручені нашвидкуруч

Поетка, ілюстраторка, журналістка. Народилась у 1985 році у Житомирі. Закінчила Національний університет «Києво‑Могилянська академія». Авторка поетичних книжок «Червоні чоловічки» та «Verde», «Wszystkie możliwe rzeczy» у перекладах Анети Камінської. Співупорядниця антології «Українська авангардна поезія (1910–1930 роки)». Стипендіатка літературної резиденції «Ventspilshouse» (Латвія). Учасниця багатьох літературних подій у рамках фестивалів: Форуму видавців у Львові, «Meridian Czernowitz», «Книжкового Арсеналу» та ін. Живе в Бучі (Київська область).

Сніданок

Що це за жінка дивилась на мене з овалу рами?
Музейна проява? Задумані очі та усміх занишк, як передгрозовий звір.
Що це за дім тут, з якими кахлями? На столі сніданкова баталія
     і три апельсинові шкірки: білий прапор серветки
і квітка жасмину, зависла в зеленому чаї.
Ніж блискучий коня скаче масляними преріями, багет без голови.
Чого ж ти мовчиш зелений горошку?
Згадуєш як набоями лежав у пістолеті стручка?
Що це за чоловік у дзеркалі, ні на полотні, ні десь там?
Сидить радісно. Будує вежу із курячої кістки.

* * *

Вечір розспівався пташками,
їхні голоси зависають у повітрі трояндовими пелюстками, мов у сиропі,
який я учора зварила, уперше, уперше.
Знаю-знаю, мої слова нагадують кольорову гладь на чорній подушці паперу,
нічого, кожен по-своєму заповнює цю пустку.
Місяць вилітає розжареною іскрою із паровоза ночі,
швидше-швидше, підкидаймо вугілля розмов у топки, наливаймо питва,
     говорім і мовчім, вимазуймося у сажі, бо де тепер, її, сажу, зустрінеш.
Хіба тут, у цьому вірші, бачите.
Склодуви, сажотруси, мельники — експедитори, маркетологи, консультанти. Відкриваю свій старий буфет, зганяю з печива гнома, і не знаходжу ніякого трояндового сиропу — тільки маленьку чорну галактику.

Домальовую їй зморшки

Річка змінила русло.
І тепер на дні її видно усі стібки,
вишиті гладдю води.

Пам’ять змінила час.
Із саперною лопаткою наближаюсь я
до фотоальбомів:
1945. От прадід десь у Австрії.
А ось на Закарпатті.
Бах-х!!! — вибухнула вціліла міна…
Зі світлини сипнуло
десь із ложку чорно-білої землі.

А це моя бабуся? Неправда! Вона не була маленькою!
Домальовую їй зморшки на порцеляновому личку.

А це я. Здається, така сама. Завжди така сама.
З ножицями. Щоб вклеїти себе у майбутнє.

Сузір’я Миші

Кажуть, ця країна боїться кольору — сіро-зеленого, правда, багато.
Туман, не морозно, приємна м’ятність. І місяць виведений ще по-старому,
бездоганним почерком, такий тепер рідко зустрінеш.

Сядь на краєчку, розслабся, можна. Загорається барвінком конфорка,
від поцілунку води розправляє зморшки свої спляча шипшина.
Тягнуть-потягнуть, сутінь витягнуть не можуть одинокі відерця вікон.

І усе так само, ніби зібралося жити вічність. Он за вікном баба діда тягне,
а внучка — саночки. І кіт на хвилинку всміхнувся —
на небі з’явилось сузір’я Миші. І засніжило, і не тануло.

Богиня

Парусинові мокасини, бадмінтон, ситро.
Воланчик такий легкий, такий пружний.
Приручені нашвидкуруч перші звірі —
дворові коти і собаки.
Сліди від гольфів, синці від ігор,
нігті з пелюсток, ворожіння на бузку,
зариті у землю скельця.
Десь тоді я вперше побачила
дві темні ікони — Ісус і Марія —
у позолоченій оправі
(як шоколад у фользі).
Це Бог, — сказав дідусь.
А це Богиня? — запитала я.
— Ні.
— А чому?
Досі це запитання там і лежить, у садку,
під каменем, де багато тритонів.

Ілюстрація Ольги Туркіної
Смотрите также
Ярослав Головань
Виталий Лехциер
Аня Хромова
Закрыть меню