Із двокнижжя «Ніч чужинців»
Розступися, червоне
Розступися, червона водо, ми йдемо додому.
Арфа-ріка солодка, як цукор-пісок Сахари,
сиреною вабить: верніться. Розступися, червона водо.
Ми тонкошкірі і тонкосльозі, немає в нас воску,
а пісок такий теплий, а дельта ріки така свіжа.
А земля така нерозорана й неозора. Розступися, червона водо.
Там позаду роси блискучі, там дитинство і назви знайомі,
там велика й могутня, майже одна шоста суші.
Роздеруть нас сирени, коли не пропустиш. Розступися,
червона водо. І станеш прозора.
Розступися, червона водо, і станеш чорна.
Розступися, червона водо, і не будеш водою.
Яблуко
— Ох і жара, — каже мама і витирає чоло, —
Аж кочерьожка гаряча. Дивись, даже красна!
— Ташкент! — каже мама. — Африка!
Повітря тьмяне й в’язке. Пахне насінням і ладаном.
— І таке напряженіє, — підтакує баба Галя.
Я дивлюсь на зів’ялу лампочку, як у тім анекдоті.
Як на яблуні виросла груша, наша хата — то ж яблуня.
— Білий налив, — каже мама. — І випив, — сміється баба Галя.
— Та нє, — кажу, — це якесь красне яблуко.
Наливне, аж прозоре, і красне — як жар у печі.
І так жарко в хаті, мам, бо печуться яблука.
Печуться, бачите, бабо Галю, з медом, з насінням, із ладаном.
І все, що в хаті, і всі, хто в хаті, — усе стає яблуком, яблуком.
І вугілля в печі, яке на вагу золота, — і те червоніє — яблуко.
Із циклу «Прощання з мамою»
А це розкручується маховик
а це роз-
кру-
чується
маховик
ду-
ху
ча-
су
спокою ґвалтівник
утроба його стугна
міжріччям ревни й реті
і далі на північний схід
рече
да-
лі
бу-
де
ще будучина чинна
статечно йшла була
а вже
-кру-кру
-чується
роз-
маїттям призвуків
ґвалтовно а отже щодуху
крутиться
ух цей рух
ах цей птах
крильми своїми сонце вкриє
у лапах своїх трьох слонів понесе
й незліченну кількість черепах
спокою хранительок тиші вмістительок
маховик знай лиш мах-мах-мах
Сезон вітрів
ну все, розпочався сезон вітрів
дахи серця зриває вивертає
прориває дірки в кишенях грудях
розносить вогонь
вогні заблукує
хмари жене
цокає язиком
а тоді — раз! — і сезон дощів
ллє, ллє, ллє, ллє, ллє
мертвою й живою поперемінно
криво наживо намертво пришиває
велетенський хірург
питаю
: шовк?
відповідає
: кетгут
скільки того життя
закаблукам лиха дам
дістанеться й передам
хтось слухав і каже
: добре, я передам
Із циклу «Варене й сире»
Коло перше
…щоб сон міцний, а вік довгий
підкотилося коло до порога
каже: пересадити мене
з горщика ночі у горщик дня
і ти така: пересаджувати, ага.
підкотилося коло до самого порога
каже: пересадити мене
через поріг
а ти — глип! —
і наче не коло, а ріг
спішить-спішить
місяць у дорозі
змінюється у профіль
то худне то гладшає
то панич то панна
то сокіл то ясний
то Микола то красний
то молоденький
то стариган
дістає наган
а ти — глип! —
і наче не наган
не серп і не молот
не влучив ні мимо пролетів
когось схопив когось випустив
пташка летить під крилом їй пашить
у дзьобі — сирна голова
чи сира чи варена
крутиться
пташка несе і тремтить
летить і тремтить
і гріє й освітлює й крилами мерехтить.
А як на Оболоні та літо вже вповні
А як на Оболоні та літо вже вповні,
а як на базарі абрикоси продавали
кілограмами,
жменями
і поштучно.
— Ось беріть, медова, тільки з Одеси,
в морі купана, травою підперезана,
піском присипана, сіллю притрушена,
прикочена оцими рученятами, бачите,
по коліях, без зупинок на проміжних станціях.
Я їй кажу: котися, котися, приблудне сонце,
а вона й котиться, як самій хочеться —
то вниз, то вгору, то вперед, то назад,
ламає мені траєкторію, падла,
ой, вибачайте, це я не вам.
Куди, кажеш, впала? Та ні, це не падалка.
Ні, кажу, не падалішня вона!
Та я збирала її як царицю,
оцими руцями, та ви подивіться!
Отак ніжненько зірву, знач, із гілки
й кладу на срібну таку тарілку,
і кожну ж окремо, шоб не штовхалися,
шоб ні пушинки на ній не пом’ялося…
Пом’ята вся? Де ж вона там пом’ята?
Я її перекладала листочками м’яти!
В любистку купала — за п’ятку тримала!
Та їй не страшна вже ніяка навала!
Із нею ти, дочечка, будеш цариця,
замки всі впадуть і всі брами відкриються,
коли понесеш ти це сонце в руці.
— Давайте, купую у вас усі.
Із циклу «Повні року. Альманах»
Сунична повня
І от заходить вона у вагон метро,
а тіло її — сунична повня і сонцеворот,
повітря липне до шкіри, вогко, варення вариться,
накотить легіт хвилю на хвилю й Марії мариться:
ось біле тіло росте і повниться, як торба снами,
і всі, хто їде, вростають повністю в повню тілами,
усе освітлено, повня у поїзді мчить під землею,
тісто замішене, тужаве, тучне, неначе з глею.
І от на станції сонцестояння, вогонь
духовку гріє, дух прогріває і Оболонь,
при дверях топчеться Марія-тісто й сунична повня,
великим тілом, уже доспілим, пнеться з вагону
стома руками крізь вікна й двері, в усі шпарини.
Усі ми тісто, суниці, повня, всі ми в Марії.
У серпня серце — гуп!
а в серпня серце ціле, ще не зірване,
наповнене, аж лускає під шкіркою,
стікає соком, градом, потом, зливою
і припадає порохом
ну себто пилом
і щось вигукує
якесь звуконаслідування
здається, гуп!
