*****
гарно було ту пісню співати
востаннє й уперше співати ту пісню
що в руки сама прямувала до тебе
мов звір покірний
просиш про спогади й про залишання почути
ні звука проте нікому уже не дається
навіть тобі замовклому
о як же гарно ту пісню було співати
о як же гарно затихнути стало про неї
*****
стало впоперек горла пробудження серед ночі —
ні викашляти ні ковтнути
дім проміняти треба було на віру
що буде куди повернутись:
до хати до лісу
до цвинтаря: ті там із ким
поруч потрібно лежати
впала плита кам’яна
на озеро ліс і хатину —
чи ж дишуть?
чи є ще кому співати на цвинтарі колискову?
нікуди повертатись: ні дому ні віри
ні викашляти ні ковтнути
[nox irae]
море стало китом що викинувся на берег
стогнало посеред ночі — глухо й натужно
один по однóму ви підійшли
боялися слово до штилю промовити
промінь повного місяця ліг
на воду наче на кригу
а ви
досі боялись спитати
так і стояли
ви і вода
що ваших долонь торкатися не хотіла
*****
віку їм по холодних хатах доживати:
нíкому йти до гордих та полохливих
немає кому торкатись
до квітів облич зів’ялих —
крихкість свою іконам зчорнілим звіряють
власну непевність собі бояться відкрити
як зовсім вже робиться страшно тоді
перед світанком грубі їхні тіла
тиху ходу у вологій траві собі витанцьовують
[
зима йде туди де чекають бодай когось
навіть її:
до хати з вибитими шибками та голих стебел кульбаби
єдина втіха яких вважати що їхнього цвіту по всьому світу
]
*****
ніч показала зблідле своє лице
та що дивиться в нього обличчя не має —
брошка загублена сріблом бринить замість нього
спогад про втрату світить крізь сухі крони
на перемерзлій землі образ свій залишає
хто його взяти буде спроможний?
та що лиця не має
шукання малює на ґрунті
вдивляється в нього мов у розбите дзеркало
*****
жінка тіло якої надто легке щоб тонути
стоїть над рікою
прийми мене водо
бо я не цвіт
і не відблиск місяця
і не моє відображення
я
не крига
не корок
не корабель —
прошу не виштовхуй
прошу не виштовхуй водо
говорячи легшає та прозорішає
[
завжди надвечір спиняєшся над потоком
питаєш куди біжить і плюєш у воду —
піна у піні піна у піні
«так само і я колись…» — думаєш
знову забрала вода
сон той самий що завше так закликаєш:
вийшло так мало встигнути
а більше й не треба
