триптих: океан мови

триптих: океан мови

Василь Махно,
«Поет, океан і риба»

Харків: Фоліо, 2018

До книжки вибраних віршів Василя Махна — відомого українського поета, прозаїка, есеїста, перекладача, який з 2000 року мешкає у США, — увійшли твори зі збірок «Схима», «Самотність Цезаря», «Книга пагорбів та годин», «Лютневі елегії та інші вірші», «Плавник риби», «38 віршів про Нью-Йорк», «Cornelia Street Cafe5», «Зимові листи», «я хочу бути джазом і рок-н‑ролом», «Ровер», «Єрусалимські вірші», «Паперовий міст», виданих протягом 1993–2017 рр. Автор послідовно творить свою міфологію Нью-Йорка, переосмислюючи мотиви творчості Лорки, Вітмена, Джона Ешбері. Примарний текст Мангетену з його кораблями кав’ярень, «текстилем з віршів і вина», поряд з яким раптом з’являється ностальгійна «калина в лузі», фламандський живопис з його підкресленою увагою до деталей та біблійні алюзії, образ рибалки, який виловлює сенси з потоку підсвідомого. Тексти Василя Махна нагадують джазові імпровізації (про що він сам згадує в одному з віршів), він вільно поєднує географічні об’єкти простору і часу, складаючи атлас Нової землі, яку омиває океан мови. Поет намагається осмислити досвід життя у «плавильному котлі» мов і культур, в якому, зрештою, залишиться лише археологічний кістяк риби і старі листівки з нерозбірливим підписом:

життя океаном пахне — рибою пахне поет що випробовує долю на дні
корабля життя — разом зі скелетом риби причепленим на стіні
та ще кількома листівками з кінця 60‑х що колись залетіли у дім
поруч виделок і ложок — немитих склянок — CD

<…>

зрідка відвідує муза — сухоребра стара: лице — мов зім’ятий капшук —
інколи вони п’ють каву — він читає їй вірші — збиваючись з ритму об шум
океану — доводить що правило писати для всіх — не підтверджує аксіому

Мирослав Лаюк, «Троянда»

Львів: Видавництво Старого Лева, 2019

Нова поетична книжка Мирослава Лаюка нагадує водночас про середньовічний бестіарій і містерію, герої якої — Вільшаний король у трактуванні Гете, барон Нема, Офелія, мисливці у темному лісі та безіменні жінки, які потрапляють у поле зору автора уривками нескінченного монологу, і, звісно ж, Троянда — божество і об’єкт кохання в суфійській поезії, а також символ Богородиці в західно-християнській традиції. Або ідеальний об’єкт, «річ у собі» Гертруди Стайн — «троянда є троянда є троянда». Есхатологічні мотиви завершення особистої історії — «Лікар відтягує нижню повіку: «У вас п’ять днів» («Сьогодні він забрав»), «Хто забере всіх, кого любимо ми? — знаєш сам» («Плями: Умова і катехізис») переплітаються з мотивами очікування переродження у світі слів. Автор називає об’єкти оточуючого світу, створюючи його заново: «Останнє написав: «Хай не буде ні сіль, ні серпень, ні світло, ні містерія, ні акація, ні чоло, я — Троянда, хай все буде Серце» («Слова, речі»). Гра у хованки і вертепне дійство, серця кардіолога і Данте однакові за формою, квітка, що кривавить і надає зміст стражданням світу. Новонароджений бог не виконує домашнє завдання з креслення і здає вчителю порожній листок, невтілений задум і безліч комбінацій («Креслення дому»). Світ — це альбом з пожовклими фотографіями, життя — плівка з обмеженою кількістю кадрів, неможливо повернутися у початок і зробити кращу світлину, залишається передивлятися знімки і каталогізувати світ речей («Перші люди. Фото 07.07.94»). Книга завершується запитанням (патетичність якого підкреслено прописними літерами): «Трояндо, що найголовніше?», та відповіддю: «Щоб не зсохлося серце», — дещо прямолінійна, але досі дієва формула існування у непевному світі тіней на стіні.

Серце я називаю ключем,
коли забуваю ключі і заводжу машину,
скрутивши дротики замка запалювання.
Серце — так само поцілунок, грушевий льодяник.
Серце називаю поцілунком, коли крізь губи чути
стукання іншого Серця. Серце —
я витягаю з грудей і запихаю в кишеню,
коли неможливо витримати, —
а воно замащує новісінькі сині джинси
і стукає, стукає, стукає.

Катерина Девдера,
«Листи до Майстра»

К.: Nebo Booklab Publishing, 2019

У післямові-зверненні до читачів Катерина Девдера закликає не сприймати її поетичну книгу крізь призму роману Булгакова, асоціації з яким виникають не лише через назву, але також і через наріжну тему листів про кохання як спільну творчість. Авторка посилається на історію листування Емілі Дікінсон з таємничим «Майстром», образ майстра в середньовічній цеховій культурі, згадує Езру Паунда, Григіра Тютюнника і Олега Лишегу, вписуючи в світовий літературний контекст свою історію самодостатнього кохання, яке не обов’язково очікує на відповідь адресата. Перший розділ книги названий цитатою зі знаменитого елегійного дистиха Катулла «Odi et amo» — «Ненавиджу і кохаю», і розпочинається словами «не знаю, що писати тобі сьогодні», «все одно, бути русалкою, чи мовою». Якщо згадати відомий вислів Бродського «поет — інструмент мови», ми сприймаємо ліричну героїню збірки водночас як творця і різець в руках майстра, який створює шедевр суб’єктивного сприйняття зі шматка необтесаного мармуру. Адресат листів постає як деміург у вежі зі слонової кістки, який творить світ із хаосу, мов поет. Одним iз наскрізних образів збірки є море, вода, яка змиває зізнання у коханні на піску, підкреслюючи їхню швидкоплинність і цінність. «Шепочу тобі: Не бійся торкнутись мене, пригорни до серця, як тулить автор єдиний примірник книги, виданої самвидавом». Інтонації довірливого занотування щоденних вражень, про які необхідно розповісти, поділитися ними з адресатом, у цьому світі немає нічого неважливого: гойдалка на дитячому майданчику, опеньки у просіці лісу, віра у слова, які зберігають все, кохання, яке творить світ.

Запам’ятай усе,
що сталося між нами.
Вигадай наново, що забули.
Я люблю тебе.
У кінці роману
двоє довго мовчать,
розчулені.

Поетка, прозаїк, перекладачка. Народилась у 1982 році у Києві. Закінчила факультет перекладачів Київського національного лінгвістичного університету. Авторка трьох поетичних книжок. Вірші перекладалися англійською, польською, чеською та латиською мовами. Живе у Києві.

Закрыть меню