трудности перевода/труднощі перекладу

трудности перевода/труднощі перекладу

Дискусії, присвячені проблемі перекладів, актуальні, доки у поствавилонському змішанні мов люди прагнуть чути, слухати, взаємодіяти. Змінюються часи — та змінюється оптика. Сьогодні, в епоху глобалізації, слова трансплантуються та приживаються, але й рідкісні мови зникають разом із останніми носіями. Сучасні поетичні практики найчастіше не зводять перед перекладачем конвенціональні стіни, навпаки — сприяють діалогу понад лінгвістичними, культурними, політичними та іншими бар’єрами. Дублюючи передмову обома мовами, наша редакція певною мірою відповідає на запитання до експертів: переклад — скоріш про втрати або все ж таки про знахідки? Відповідей може бути стільки, скільки є унікальних респондентів, — тому так важливо прагнути до порозуміння.

Дискуссии, посвященные проблеме переводов, актуальны, пока в поствавилонском смешении языков люди стремятся слышать, слушать, взаимодействовать. Меняется время — и меняется оптика. Сегодня, в эпоху глобализации, слова трансплантируются и приживаются, но и редкие языки исчезают вместе с последними носителями. Современные поэтические практики чаще всего не возводят перед переводчиком конвенциональные стены, а наоборот — способствуют диалогу над лингвистическими, культурными, политическими и другими барьерами. Дублируя предисловие на обоих языках, наша редакция отчасти отвечает на заданный экспертам вопрос: перевод — в большей степени о потерях или все же об обретениях? Ответов может быть столько же, сколько уникальных респондентов, — потому так важно стремиться к пониманию.

  1.  Перевод для вас — скорее потери или обретения? Как бы вы сформулировали свою «задачу переводчика»?
  2. Сталкиваясь с не имеющими соответствующего эквивалента словами, образами, ритмикой — как вы решаете проблему непереводимости?
  3. Каково ваше отношение к российско-украинским переводам или другому похожему опыту, когда потенциальный читатель знаком с языком оригинала? С какими основными проблемами сталкивается переводчик при переводе с близкородственных языков?
  4. Назовите, пожалуйста, современных авторов, пишущих на языке/языках, с которыми вы работаете, на тексты которых не хватает переводов.
  1. Переклад для вас — скоріш втрати або знахідки? Як ви б сформулювали своє «завдання перекладача»?
  2.  Стикаючись із словами, образами, ритмікою, що не мають відповідного еквіваленту, — як ви вирішуєте проблему неперекладності?
  3. Яке ваше ставлення до російсько-українських перекладів або іншого схожого досвіду, коли потенційний читач знайомий із мовою оригіналу? З якими основними проблемами стикається перекладач при перекладі з близькоспоріднених мов?
  4. Назвіть, будь ласка, сучасних авторів, що пишуть тією мовою/тими мовами, з якими ви працюєте, на чиї тексти не вистачає перекладів.

Мария Галина

1-4. Задача переводчика — сделать текст, который звучал бы естественно на языке перевода и заполнял собой некую лакуну в поэтическом массиве. То есть только тогда перевод имеет какой-то смысл. На второй вопрос ответить сложно, поскольку алгоритма тут нет, эта задача каждый раз решается по разному.

Что до украинско-русских и русско-украинских переводов, то это разные стратегии, перевод с украинского выполняется точно так же, как с любого другого языка, поскольку в России мало кто за исключением диаспорян понимает украинский, в чем я не раз убеждалась. Здесь сложность как раз в близости языков, поскольку есть сильное искушение вплотную следовать за оригиналом, тогда как на самом деле подход должен быть как и при работе с любым другим языком — то есть, размонтировка текста на составные элементы и сборка заново уже в новой поэтической системе с сохранением некоторых первоначальных особенностей. Переводы с русского на украинский несут совершенно иную задачу, мы с Аркадием Штыпелем посвятили этому феномену целую статью, это отдельный и долгий разговор, но очень интересный.
Что касается современных украинских авторов, по-моему, на русский мало переводят всех, кроме Жадана. Недавно мы с Полиной Барсковой перевели для «Нового мира» несколько стихотворений Марианны Кияновской из ее книги «Бабин Яр. Голосами», но этого, конечно, недостаточно.

Украинская поэзия (да и проза) на русском представлены очень мало, но в существующей ситуации вопрос сотрудничества с русскими журналами или издательствами весьма проблематичен. Есть, скажем, «Воздух» и тот же «Новый мир», выпустивший в 2014-м украинский номер, хорошая «Волга» или ресурсы типа «полутонов», но я сама по пальцам могу пересчитать издания, в которых не зазорно публиковаться.

Аркадій Штипель

  1. Переклад, насамперед римованих силабо-тонічних віршів, неможливий без певних втрат (так, наприклад, 10 складів 5-стопного ямбу англійською містять суттєво більше слів, ніж російською чи українською). І коли намагаєшся якось компенсувати такі втрати, буває, з’являються і певні знахідки. Моє «завдання перекладача» – написати вірш, який би природньо звучав мовою перекладу і найточніше відповідав змістові й формі оригіналу. Завдання вочевидь принципово суперечливе, тому мистецтво перекладу є певною мірою мистецтвом компромісу.
  2. Немає якогось загального засобу вирішення проблеми неперекладності; кожний випадок потребує своїх ключів чи відмичок, але в цілому вправність перекладу насамперед залежить від словникового запасу та хисту перекладача. Втім, є вірші, для яких ця проблема залишається принципово невирішуваною.
  3. Оскільки в мене самого вийшла книжка українських перекладів російської поетичної класики, моє позитивне ставлення до таких перекладів цілком зрозуміле. Знання читачем мови оригіналу ставить перед перекладачем додаткові вимоги, тим більші, коли йдеться про переклади між близькоспорідненими мовами. Головна проблема: мови споріднені, а поетичні системи суттєво різні.
  4. Хороших перекладів не вистачає завжди. В Росії охоче перекладають Жадана, але, наприклад, Галина Крук чи Маріанна Кіяновська, чи Олег Коцарев та багато інших залишаються мало або зовсім невідомими. Мені майже невідомі українські переклади сучасних провідних російських поетів, можливо, такі переклади не дуже цікаві сучасним українським поетам через ту ж саму загальнозрозумілість російських текстів, а почасти і через те, що якісь російські проблеми вже не надто актуальні для українців.

Надежда Воинова

  1.  И то и другое, главное поддерживать баланс. Если где-то теряешь, то обязательно в другом месте надо находить. Задача переводчика — дать читателю равноценное переживание — не только содержание и форму, но и нечто большее: возможность оказаться на тех же волнах, что и читатели оригинала. Задача переводчика — уносить читателя в то же место, где автор оставил своё произведение.
  2.  Нахожу максимально идентичный эквивалент в языке, на который перевожу. Если приближение получилось недостаточно точным и не передаёт все оттенки смысла — даю сноску. С ритмикой и размером — полностью их передать и не получится — из-за разницы в длине слов, места ударений, особенностей грамматики, мелодики языка и проч. Но надо понять, какие могут быть соответствия. И понимание это может сильно различаться у разных переводчиков. Кто-то передаёт только содержание, кто-то переводит верлибр шестистопным ямбом… Но важно затронуть нерв стихотворения, заставить его петь на своём языке.
  3. Такой перевод нужен только для тех, кто не знает язык оригинала. Вообще же считаю, что в случае близких языков лучше развивать возможности взаимопонимания (нежели переводить) — с помощью радиопередач, ТВ‑программ, уроков в школе, языковых курсов, путешествий, чтения и общения с соседями, чтобы самой потребности в переводе не возникало. Так поступают скандинавы. Каждый говорит на своём языке и все отлично понимают друг друга, хотя разница, например, между норвежским и шведским аналогична разнице между русским и украинским. Близкие языки нужно просто научиться понимать.
  4. С шведской поэзией у нас вообще мало работали до последнего времени. Из современных совсем почти не переведены или не изданы, например, такие живые классики как Анн Йедерлунд и Осе Берг, из нового поколения — Мальте Перссон, Ида Бёрьел, Йоханнес Аниуру, Йенни Тюнедаль, Йоханнес Хельден, Афина Фаррукзад, Агнес Гернер, Найма Шахбоун, Лидия Прайзович, Анна Аксфорс и мн. др. Из прозы хотелось бы видеть на русском «Исчезающую точку» Карла Йохана де Геера, «Кухню Вилле» Никласа Дарке, «Ориссу» Улы Юлéна, и «В Тисарен акул не бывает: 24 фрагмента» Поля Соареса. Из детских книг мне кажется очень актуальной серия книг Анны Ривкин-Брик и Астрид Линдгрен о детях мира, где Анна фотографировала, а Астрид писала тексты (впрочем, тексты писали и другие авторы). Инициатором серии была Анна Ривкин-Брик, наша малоизвестная соотечественница, и она сотрудничала со многими писателями и журналистами. У Мальте Перссона есть детские книги: например, «Путешествие в самую опасную страну на свете». Есть серия прекрасных детских классических детективов Оке Хольмберга про частного сыщика Тюре Свентона, из них переведена лишь первая книга — так вот, остальные тоже стоит перевести. Там есть, например, книга про путешествие на Восток и встречу с герром Омаром, восточным джентельменом с великолепными манерами, у которого было три верблюда: Рубин, Смарагд и Перл. И конечно, очень не хватает чем-то похожего на Карлсона «Дундерклумпена» Беппе Вольгерса — с ожившими игрушками и ландшафтами, а также с погоней за сундучком с драгоценностями.

Елла Євтушенко

  1. Для мене ідеальний переклад (якого, мабуть, не буває, але до якого варто прагнути) — це якраз баланс між втратами, які слід мінімізувати, і знахідками, які мають відповідати духу оригіналу. Щодо завдання перекладача, то я ще не дозріла до власної теорії, а тому наведу відірвану, безперечно, від повсякденної практики, але дуже красиву думку Вальтера Беньяміна про те, що перекладач у процесі роботи має наближатися до «чистої мови», мови істини, яка проявляється у взаємодоповнюваності різних мов.
  2.  Попри поширене поняття «пере­кладацької стратегії», яка має керувати виборами перекладача під час роботи над певним текстом, переклад — це радше сукупність крихітних виборів, які ти приймаєш кожної миті. Розв’язання кожної конкретної задачі залежить як від контексту, загального і безпосереднього, так і від самого перекладача та його інтерпретації. І якщо ритміку (практично) завжди можна відтворити, просто помучившись трохи довше, то слова й образи глибоко вкорінені в самій мові, і лише завдяки певному рівню «абстрагування», виходу на рівень тексту, можна відшукати більш-менш вдалі відповідники.
  3.  Я гаряче підтримую будь-які переклади, і мушу сказати, що у випадку з поезією переклад — це завжди трішки окремий твір, який несе слід не лише автора оригіналу, а й перекладача. У перекладі можуть розкритись нові смисли завдяки інакше розставленим акцентам. Та й потім, конкретно російсько-українські переклади для мене — також спосіб означити межі між цими мовами, підкреслити їхню рівноцінність, про потребу україномовних мати можливість читати будь-що рідною мовою. Часто можна почути, що перекладати з близькоспоріднених мов чи не складніше, ніж із «помірно віддалених». Думаю, справа радше в тому, що тут не збігаються очікування: здавалося б, що там перекладати — а виклики та складнощі постають такі самі, як і перед фахівцями з інших мов.
  4.  У першу чергу, це авторка, яку я давно досліджую і перекладаю — поетка і прозаїкиня Венера Курі-Ґата. Ще з французів дуже хотілося мати більше Матіаса Енара (українською, здається, виходив тільки його «Компас» у віртуозному перекладі Ірини Славінської). З англійської мови мені не вистачає авторів екзотичніших за Великобританію чи Америку країн: наприклад, нещодавно я прочитала роман нігерійського письменника Амоса Тутуоли, і то російською. Це страшенно цікавий новий світ, який українському читачеві поки не надто доступний.

Марічка Сташко

  1. Кожна знахідка приховує якусь втрату. Головне завдання — відчути і якомога повніше передати образи або (якщо немає конкретного образу) відчуття, які транслює текст на всіх рівнях, створюючи їх варіант у іншій парадигмі.
  2.  Ритміка дуже важлива, і хоча відтворити ритм фактично неможливо, я інтуїтивно шукаю малюнок, який сприймаю як тотожний на підставі якихось акцентів чи нерівностей. Важливо також передати відтінок значення і деколи я можу пожертвувати лексикою, щоб підсилити якийсь фонетичний пасаж. Мені здається, те, як ми сприймаємо значення слова, залежить більше від зовнішніх факторів, аніж від внутрішньої форми.
  3.  Ія Ківа перекладала мої тексти на російську. І ми часто стикалися з проблемою передачі конотації. Мови однієї групи, хоч фонетично і близькі, але мають зовсім інші інтонації і артикуляцію, що зумовлює зміну ритміки і відтінків. Переклад — це завжди інший текст. Мені здається, що найважливіше відчути автора і намагатися уявити, як би він написав мовою, якою робиться переклад.
  4.  Думаю, цікаво було б перекласти з російської тексти Ярослава Голованя, поета з Крима. Тим більше, що у його текстах звучить українська.

Наталiя Бельченко

  1.  Скоріше знахідки, хоча я, можливо, оптиміст. Переклад стільки дає мені особисто, що важко не забуватися і не «покращувати» подеколи оригінал. В той самий час моє «завдання перекладача» — не спотворь і передай дух твору. Сподіваюсь, що, навіть віднімаючи дещицю від оригінального тексту, я знаходжу спосіб, компенсуючи, виявити закладене, але не очевидне з оригіналу — в мові перекладу.
  2.  Оскільки варто перекладати не слова, а смисли, майже завжди можна знайти більш-менш вдалий еквівалент. Ритміку іноді дозволяю собі трохи змінити, якщо з нею не пов’язаний особливий сенс, як, наприклад, з «онєгінською строфою».
  3.  Гадаю, що такі переклади взаємо­збагачують, особливо це стосується римованих віршів, оскільки там неможливий абсолютно точний переклад. Це також відкриття багатошаровості образів, яку при звичайному читанні не завжди вхоплюєш. А перекладач, який присвячує тексту значно більше часу й зусиль сприйняття, може відчитати те, що не одразу впадає в око.
    До того ж це спосіб знайомства читачів з новими для них авторами. Наприклад, в цьому році я перекладала вірші російськомовного поета з Мінська — Дмитра Строцева — для його книжки, яка має вийти в Києві. Строцев дуже співчував Майдану, і в збірці буде певний корпус віршів, в яких він дивиться на події Революції гідності та російсько-української війни через призму біблійних образів. Але поетика в нього — не з традиційних, тож книжка, куди мають увійти й переклади, які зробив Жадан, а також переклади польською, сподіваюсь, стане в дечому відкриттям. Гадаю, що й деяких українських російськомовних авторів було б цікаво «перевідкрити» завдяки перекладу, скажімо, Сергія Шаталова.
    Стосовно проблем — при перекладі з близькоспоріднених мов можливі помилки від «фальшивих друзів перекладача».
  4.  Нещодавно я перекладала з російської Інгу Кузнєцову https://litcentr.in.ua/load/298–1-0–3030, гадаю, ця поетка займає особливу нішу. А от з наших російськомовних авторів добре було би повернути Києву померлого три роки тому дуже своєрідного поета-киянина Віктора Летцева http://www.vavilon.ru/texts/prim/lettsev0.html — можливо, шляхом перекладу його віршів українською. Хотілося б також більше перекладів молодих польських поетів.

Дмитрий Кузьмин

  1. Давайте начнём с того, что перевод — это всегда, в большей или меньшей степени, находка для принимающей литературы и культуры, в то время как культура и литература источника ничего в результате не теряют (а кое-что и приобретают, по крайней мере на рынке репутаций). Поэтому в самом общем смысле перевод — это ситуация win-win. Кроме, конечно, откровенно плохого перевода, который, напротив, вредит сразу двум литературам и культурам.
    Я понимаю, что вопрос подразумевал другой уровень разговора — уровень конкретных текстов. Но мне кажется важным непременно удерживать при обсуждении переводов (включая конкретные тексты) ещё и культурологический ракурс — в том числе для того, чтобы ясно отличать (и, по возможности, позволять отличить читателю), где в переводимом материале авторская индивидуальность (а также черты эпохи, группового стиля и т. д.), а где — свойства национальной традиции. Это существенно еще и потому, что любой художественный перевод подразумевает сочетание двух задач (остальные факультативны): сделать текст, который станет фактом принимающей культуры (и, в том числе, затронет чьи-то умы и сердца сам по себе), — и сообщить о фактах культуры источника. Баланс между этими двумя задачами сильно различается у разных переводчиков, в разные эпохи и, опять же, в разных культурах, но мне видится, что в сегодняшнем мире перепроизводства информации вторая задача без первой не имеет смысла. А с иерархией задач естественным образом связана иерархия методов (тут переводоведы нам скажут о «форенизации и доместикации»). Но дело в том, что со времён Вальтера Беньямина мы как раз знаем, что самая плодотворная забота о своём языке и своём культурном пространстве связана не с приноравливанием чужого к своему, а, наоборот, с восприятием чужого в том числе как ресурса для осмысления и изменения своего.
    Да, и насчёт помянутых во врезке редких языков. Это по большей части совсем другая история, потому что на вымирающих языках обычно нет ничего, кроме записей фольклора (часто и тех небогато). То есть перевод им ничем не может помочь. Однако есть и исключения. Ливский язык, один из коренных языков Латвии, практически вымер: последняя старушка, для которой он был родным, умерла в 2013 году в возрасте 103 лет. А вот ливская поэзия — есть, потому что Валтс Эрнштрейтс, один из крупнейших лингвистов, изучающих этот язык, заодно и пишет на нём стихи (и сам их потом переводит на латышский, поскольку больше некому). Мне довелось их переводить на русский, используя латышскую версию как подстрочник, — это довольно удивительная поэзия, в формальном аспекте вполне современная, а субъектом и мотивами отсылающая к той эпохе, когда другие малые (но не настолько малые) европейские культуры начинали развивать собственные поэтические школы. По-моему, это замечательный опыт — и я бы очень хотел, чтобы вполне живые пока удмуртский или крымско-татарский тоже себе его получили. А за переводчиками не заржавеет, с редкими языками тоже что-нибудь придумаем.
  2. Никакие слова другого языка не имеют в твоём языке точного эквивалента. Это правило, а не исключение. Вот первый попавшийся пример — из вчера переведённого стихотворения: в латышском языке «лежать» и «спать» — одно и то же слово. По контексту понимаешь, разумеется, какой из русских глаголов выбрать — но проблема-то не в этом, а в том, что для латышского автора и латышского читателя этот выбор между двумя значениями работает совершенно иначе: за одним из них всегда просвечивает другое, даже когда оно не актуализировано. Аналогично, кстати, с английским dream, которое и сон, и мечта. Это то же явление, о котором говорил Роман Якобсон: самое трудное в переводе — это не передача того, чего в твоём языке нет, а передача того, что для твоего языка обязательно, — только Якобсона это интересовало на грамматическом уровне, а мои примеры из области семантики.
    То есть переводимость всегда относительна и условна. А дальше идут вопросы технические — которые надо обсуждать применительно к конкретным текстам.
  3.  Мне кажется, что проблема «читателя, который мог бы прочесть и оригинал», вполне надуманная. Потому что на практике в большинстве случаев — мог бы, но не прочёл и не прочтёт. Свободно владеть вторым языком — мало. Надо в достаточной степени соотносить себя со второй, целиком или отчасти чужой культурой, ориентироваться в ней, знать, что, где и почему стоит прочесть. Конечно, это возможно — но это двойная нагрузка. И для того, чтобы взять её на себя, у человека должна быть какая-то весьма мощная мотивация. Чаще всего такая мотивация есть ровным счётом у тех, кто как раз переводами и занимается.
    Ну и напомню ещё раз, что даже перевод стихотворения, хорошо известного образованным читателям и до этого, — включается в принимающую культуру и производит в ней некоторую работу, некоторый сдвиг. Потому что теперь в этой культуре есть такой текст.
  4.  Этот список мог бы быть бесконечным, но дело в том, что я бы по-иному ставил проблему. Есть отдельные авторы, хорошо представленные на русском языке (качественно и количественно). Есть отдельные авторы, плохо представленные на русском языке (переводов немало, но они никуда не годятся). Есть отдельные авторы, почти не представленные на русском языке. Но нет — ни для одной современной иноязычной поэзии, даже для американской — отчётливого понимания, что там в целом происходит. То есть, получая по-русски данного прекрасного автора в данном прекрасном переводе, мы не очень понимаем многие его смысловые акценты, потому что они — внутри культуры-источника — релятивны, сопряжены с другими авторами, которых читатель оригинала, в идеале, тоже знает, а читатель перевода — скорей всего, нет. И в этом плане задача не просто в том, чтобы для русского читателя стал своим и знаковым автором не только Сергей Жадан, но и Остап Сливинский, — задача в том, чтобы помочь читателю соотнести их друг с другом, чтобы чтению Лесика Панасюка задавало правильную систему координат знакомство с Григорием Чубаем и Михайлом Григоривым и т. п. То есть, в идеале, требуются не точечные интервенции отдельных иноязычных авторов, а крупные системные проекты: антологии, хрестоматии, учебные курсы. Но они подразумевают совершенно другой уровень организационных усилий и финансовых затрат. Ну, а без этого — всяко даяние благо и всякий новый хорошо переведённый автор кому-то придётся впору, но это не вопрос необходимой репрезентации (данный иноязычный поэт настолько важен, что как же без его переводов), а вопрос личной переводческой страсти (меня этот поэт зацепил больше других, и я хочу принести его в свою культуру).

Серго Муштатов

  1. Скоріш знахідка. Моє «завдання» не нашкодити. Зберігти авторську автентику, не додавати так званих «красот», не пхати відсутнє, не нав’язувати (навіть з найкращіх побажань та намірів) того, чого там немає з самого початку, що може порушити тонку нутряну рівновагу тексту.
  2. Зі словами та образами — шляхом пояснення через виноску після тексту. З музикою — складніше… Намагаюся не підлаштовуватися під т. з. «ритмічний малюнок», якщо то раптом може зовсім віддалити від вкладеного автором. Краще перенести на «кращій час». Думаю. Поважаю. Еко-підхід.
  3.  Здавалось би, питання немає… Авжеж, виявляється, серед покоління, що зросло за часів Незалежності, достатньо тих, хто дійсно не розуміє (так склалось) і зовсім не читає російською. Є й у Росії багато людей, що абсолютно далекі від осягнення української (хоча на перший погляд, слов’янська максимально наближена мова). Іноді здається, що у перекладі сенсу не має, бо ніби ж усе зрозуміло і майже те саме… Майже! Ключове слово «здається»! Купа змістових нюансів, відтінків і градацій. Ця робота важлива та необхідна. Чудовий приклад: Ія Ківа, Станіслав Бєльський, Яніс Сінайко, Лесик Панасюк. Ось тернопільське видавництво «Крок» видало книгу Дмітрія Кузьміна «Ковдри не передбачені». Приємно (знов і знов) бачити поетів, які не зосереджені виключно на своїх фьолах, а відкриті до іншого, спільного, до Цілого Світа. Сергiй Жадан, Богдан-Олег Горобчук, Дмитро Лазуткін, Олесь Барліг, Лесик Панасюк, Михайло Жаржайло, Антон Полунін, Iгор Сiд, Фрiдрiх Чернишов, Марта Мохнацька та Іван Гнатів, Юрій Завадський (окрема подяка за рівень серії книг перекладів, який тримає Юрко) — гарний приклад можливої та потрібної співпраці. Все буде добре.
  4.  Якщо узагальнювати, не зупиняючись на окремих постатях, — гідних, цікавих українських авторів можна зустріти (зокрема) на сайті «Літцентру», серед учасників премії «Гайвороння». Просто бути уважним. Щодо сучасних доречних польських поетів: знаходжу у активних мережевих часописах (Wakat, Helikopter, Obszary Przepisane, Tlen Literacki, Drobiazgi, Wizje, Kontent, Wydawnictwoj, Cegła тощо.)

Татьяна Ретивова

1–4. В начале 1920‑х годов, поэт, имажист и модернист Уильям Карлос Уильямс написал один из самых значимых верлибров на английском языке — о «красной [колесчатой] тачке». И хотя это стихотворение является блистательным примером имажизма, в котором, следуя Томасу Э. Хюьму, он расшатывает каноничес­кую рифму, отказавшись от метрических построений, сделав «образ» сутью самого стихотворения, так получается, что самый главный образ, от которого столько зависит, увы, плохо переводим на русский — иначе чем как «колесчатой тачкой» его не переведешь. Происходит столкновение между аналитическим и синтетическим языками, ибо в последнем без флексии не обойдешься.

И действительно, от этой тачки зависит многое; в нее вложен пучок смыслов, а также — движение, «перешагивающее» от одной строки к следующей, разбивая мощный «кеннинг» «красной [колесчатой] тачки» переносом. В образе красной тачки заложены несколько слоев разных культур. С одной стороны, древнее слово wheelbarrow от англосаксонского hweol berewe, которое движет строкой, как тачкой, угловато повернувшись и остановившись под глянцем дождя рядом с белыми курами. Цвет крови и мучеников сопоставим здесь с «цветом невинности» в католической церкви. Красный сосуд на колесе.
Следующий перенос: «дождевой/ воды», окропивший тачку глазурью, вертикальным движением по горизонтальному, как будто благословляя. Но движение, по сути, чисто словесное и символическое, так как образы (тачка и куры) находятся рядом, в статическом противостоянии друг с другом. Надо также отметить, что от berewe в современном английском производится глагол to bear, и означает одновременно «нести» и «рожать».

Вспомним о корнях Уильяма, который также и Карлос, и перейдем от англосаксонского отца к его испаноязычной матери, музе и аниме. Раквель Елена Роза, которая, по словам испаноязычного литературоведа Хулио Марзана, тараторила с Карлосом на испанском, проскальзывая испанским фоном во многих его стихах; берем пресловутую тачку на испанском, и она появляется в виде una carretilla roja. Но, как отмечает Марзан, у carretilla есть также значение знания чего-то наизусть, т. е. исконного знания. В словосочетании saber algo de carretilla образ буквально означает «носить с собой свои исконные знания в тачке». Марзан также считает, что в стихотворении о тачке присутствие матери (в красном цвете «roja=Роза») перекликается с другими его же стихами о весне, где описывается, как Елена наливает воду из стеклянной крынки белым курам. После чего он ее спрашивает, «какие у тебя воспоминания/ рядом с этой невинностью», но мать продолжает тараторить о своем прошлом в Пуэрто-Рико и Франции, пока опустошенная крынка висит в ее руке.

Марзан считает, что в «красной тачке» у Уильямса происходит переход от его отношений с матерью и ее воспоминаниями в мир буквальных образов; для Уильямса приведённая строка одновременно содержит знания и о красной тачке, и об испаноязычной культуре матери, т. е. они для него тождественны.

Интересно, что эта красная тачка «происходит» от реальной тачки, которую Уильямс видел у соседа в Нью-Джерси. Скорее всего, она была деревянной, покрашенной в красный цвет молочной краской. Важно, что это была не современная стальная тачка, а традиционная американская фермерская тачка начала прошлого века. И, видимо, так совпало, что белые куры на фоне красной тачки после дождя стали образом, который путём переноса в словесную форму шагнул в историю модернистского верлибра.

Ниже прилагаю мой буквальный перевод этого стихотворения, но, увы, признаюсь, что только две первые и две последние строки переводятся без проб­лем. Удивительно, что слову depends, русское «зависит» эквивалентно во всех смыслах. Ибо depends этимологически происходит от французского dependre и также несет в себе значение «висеть [от]». Но к ключевому словосочетанию «red wheel/ barrow» невозможно найти адекватный эквивалент в русском, приходится аннотировать перевод.

so much depends
upon

a red wheel
barrow

glazed with rain
water

beside the white
chickens

столько зависит
от

красной [колесчатой]
тачки

глазурованной дождевой
водой

рядом с белыми
курами

А вот вариант на испанском: «Cuanto depende/ de /una carretilla/ roja/ bruñida por el agua/ de la lluvia/ junto a los blancos/ polluelos».

Александр Скидан

1–2. Перевод, даже если он неудачен, для меня всегда обретение, но не в том узком смысле, который подразумевает вопрос. Обретается, прежде всего, некий конститутивный опыт — опыт встречи с иным устройством высказывания, иным типом речи, иной логикой. И, повторю, даже если этим иному устройству и иной логике не удается найти достойный эквивалент, сама попытка — потенциально — расширяет границы наших представлений о возможностях языка и о поэтическом как таковом. Строго говоря, перевод как процесс и есть испытание на прочность границ нашего «собственного» языка, обнаружение и высвобождение в нем ядра «несобственного»; а это та точка, где работа переводчика входит в соприкосновение с глубинным поэтическим устремлением. Иными словами, я на стороне Рудольфа Панвица, которого в конце своей «Задачи переводчика» цитирует Беньямин: «…наши переводы, включая самые лучшие, исходят из неправильной посылки. Они хотят превратить хинди, греческий, английский в немецкий, вместо того, чтобы превратить немецкий в хинди, греческий, английский. Они гораздо больше благоговеют перед употреблением родного языка, чем перед духом иноязычных произведений… Принципиальная ошибка переводчика в том, что он фиксирует случайное состояние своего языка вместо того, чтобы позволить ему прийти в движение под мощным воздействием иностранного».

Что же до потерь и приобретений в узком, техническом смысле (непереводимости-переводимости), то и тут первоначальный импульс исходит от оригинала. Нужно проникнуться его логикой и особенностями и попробовать пересоздать их в своем языке таким образом, чтобы, по слову Панвица, привести его в движение — аналогичное тому, которое совершает в родном языке оригинал.

3.  У меня нет опыта перевода с близкородственных языков, мне трудно что-либо сказать о русско-украинских переводах. Могу лишь предположить, что перевод, особенно поэтический, с близкородственных языков затруднен именно по причине самой этой близости, каковая в то же время может оказаться обманчивой и подтолкнуть к слишком очевидным и ложным решениям.

4.  Из первых имен, что приходят в голову: Гетруда Стайн, Фрэнк О’Хара, Барбара Гэст, Луис Зуковски, Лорин Нейдекер, Роберт Данкен, Густав Собин…

Іван Гнатів

  1. Перш за все, переклад — це те, до чого я постійно повертаюся, незалежно від того, скільки часу минає між роботою й повсякденними справами тощо. Це щось на кшталт водолазного дзвону, якого я прагну час від часу, особливо, коли до цього спонукає внутрішній імпульс. Я схильний не займатися цим проти своєї волі, оскільки це може призвести до нещирості й певної штучності. Для мене перебування у тексті — ідеальне вакуумне середовище десь поміж двома світами, де я бавлюся зі словами, як цеглинками LEGO. Одні з них можуть вміститися у правильному місці, в той час, як для інших цеглинок потрібно більше часу для роздумів та заміни. Маючи вибір між втратами й знахідками, я не можу впевнено обрати щось одне з них, бо неможливо постійно мати або втрати, або знахідки. У цьому, як на мене, вся краса перекладу: прагнення до досконалості, але зберігання певного простору для незнаного. Я б сказав, що на кожну втрату є знахідка, і навпаки. Тому моєю відповіддю на це питання буде баланс між одним та іншим. Стосовно завдання перекладача, то вважаю, що моє завдання полягає у тому, щоб розмістити якомога більше цеглинок на потрібні місця, залишаючи читачеві приємний і пізнавальний досвід. Також важливо бути непомітним як перекладач, аби залишатися своєрідним провідником змісту.
  2.  Доволі важко дати відповідь на це запитання. Передусім через наявність кількох видів неперекладності, як от: культурна, фонетична, ментальна тощо. Кожен з цих видів вимагає від перекладача не лише поглибленого знання як цільової так і вихідної мови, але й тонкого відчуття мови як такої. В іншому випадку можна порушити вихідний текст своєю надмірною присутністю або напушеністю мови. Окрім того, важливо впіймати мелодію й ритм тексту в оригіналі. Саме тому перед тим, як розпочати переклад, я намагаюся якомога більше разів прочитати вихідний текст вголос або слухаю запис тексту в оригіналі, який не так вже й важко знайти, оскільки працюю здебільшого із сучасною британською поезією. Лише після того, як мені вдалося дістатися до мелодії вірша, я починаю перекладати. На практиці я найчастіше стикаюся з фонетичною неперекладністю. Це доволі важке завдання, бо нечасто можна відшукати точні еквіваленти у цільовій мові. Задля того, щоб зберегти алітерацію з оригіналу, я використовую українську алітерацію. Так, іноді доводиться жертвувати еквівалентами, однак просодія вірша зберігається.
  3.  Я не прихильник російсько-укра­їнсь­ких перекладів прози. Вважаю, що якщо читач достатньо володіє близькоспорідненою до української мовою, він/вона повинні читати текст вихідною мовою. Якщо взяти, наприклад, Набокова (його російськомовні твори) — думаю, український переклад розрідить його мову. Тому перекладати Набокова українською вкрай сміливо. Можу, звісно, помилятися, оскільки не читав його українською, але тим не менш. Я більше за російсько-український переклад поезії. Це не менш складне завдання не лише через лексичну й семантичну спорідненість двох мов, але й через менталітет і екологічне середовище, яке несе мова, через побут. Тому існує багато ризиків, як от буквальний переклад, незмога правильно перекласти деталі повсякденного життя тощо. Попри те, що російсько-український переклад кидає виклики, це дуже ефективна вправа для перекладача, адже вона дає можливість навчитися уникати буквальності й калькування.
  4.  Безсумнівно, є багато британських й американських авторів, як сучасних, так і класиків, яких потрібно перекладати або перекладів яких є мало. Щодо авторів, які пишуть тією мовою, з якою я працюю (англійською), то я б надав перевагу залишити їхні імена при собі. Знаєте, це як поділитися з кимось своєю улюбленою музикою. Як тільки ви це зробите — вона перестає бути вашою.

Алёша Прокопьев

  1. Давайте сразу уточним, что речь о переводе стихов, о стихо-творении, а не о каком-то другом виде перевода.
    Все потери запрограммированы.
    Все находки неожиданны.
    Но «задача переводчика» aka поэта не в поиске нечаянной радости от находок. Она в том, чтобы, как говорит Рильке в «Реквиеме Калькройту», в bilden, в том, чтобы «образовывать» (смыслы), «создавать образы», творить наполненные жизнью формы. «Задача» переводчика поэзии совпадает с «задачами» поэта.
  2.  Если бы проблема непереводимости состояла в том, о чём вы говорите, то она бы легко решалась, и при (и по) необходимости решается (не всеми переводчиками, понятное дело; сделаем допуск о достаточной квалификации). Перевести можно всё. А что нельзя, то нельзя временно, сейчас, в настоящий момент. Методом ли компенсации, либо иным каким методом. Но не решается проблема «устаревания» поэтического перевода. А поскольку она не решается, то из проблемы превращается в экзистенциальное условие. Каждое новое поколение обречено всё переводить заново.
  3.  Я всегда, даже в переводе с датского, держу в голове именно такого читателя. Отношение как к переводу с любого другого языка.
  4.  Нет таких авторов, на тексты которых переводов хватает — по причине, указанной выше.

Катріна Хаддад

  1. Залежить від перспективи. Якщо дивитися з перспективи мови перекладу, то це виключно про знахідки і здобутки. Якщо ж із перспективи первинного тексту, то тут двояко, в ідеалі — хитка рівновага між втраченим і знайденим чи здобутим. Я не професійна перекладачка й досвід мій наразі невеликий; своє завдання на цьому етапі бачу саме в пошуку рівноваги.
  2.  Почну зі слів. Коли йдеться про реалії, намагаюся їх зберегти хоча би й екзотизмами. Скажімо, у книжці (прозовій), яку я зараз перекладаю, фігурує поширений на Близькому Сході молочний напій, який заварюють із порошком із кореня якоїсь рослини з орхідеєвих; арабською це передано одним коротким словом «сахляб». І от я думала: описово не передаси — занадто довго, та й не той контекст; замінити на «молочний напій» чи залишити екзотизм «сахляб» і дати примітку? А ще потім виявилося, що в нас цю назву також можуть знати як «салеп» — через турецьку. В результаті таки залишила «сахляб» і додала примітку.
    Коли йдеться про метафори та образи в поетичному тексті, я не втручаюся в них. Інша річ, що мій перекладацький досвід поки що стосується переважно верлібрів, тож проблема рими й кількості складів не стоїть (ну або не так гостро). Або, скажімо, ситуація сталих висловів, які додатково вплетені в контекст оповіді. Трапився мені в тексті арабською вислів «спить, як слюсар» — ясно, що в нашому мовному полі йому відповідає «спить, як пожежник». Але в реаліях того твору слюсар сприймається як буденний персонаж, на відміну від пожежника, який усе-таки з’являється в разі небезпеки. Словом, це тонкі нюанси і єдиного рецепта я для себе не маю, щоразу мушу просто вдумливо перевіряти численні контексти.
  3.  До російсько-українських та українсько-російських перекладів ставлюся так само, як і до будь-яких інших. Будь-які переклади потрібні, корисні й цікаві. І для читачів, і для перекладачів, і для культурного поля, і для мови. Навіть не знаю, про що тут дискутувати) Інша річ, що такі переклади, особливо у випадку цієї мовної пари, часто сприймаються несерйозно: більшість людей у нас двомовні (принаймні декларують двомовність), а отже вважають, що можуть перекласти. Ну, я не сперечаюся: можуть, звісно. Просто це потребує додаткових зусиль.
    Та хоча би й банальна проблема русизмів/росіянізмів у цій ситуації. З одного боку, при перекладі автоматично спадають на думку ті українські слова, що близькі до відповідних російських, хоча паралельно є й синоніми, і треба уважно вдивлятися, яке пасуватиме краще. З іншого боку, може автоматично спрацьовувати, навпаки, стратегія відкидати всі подібні слова, щоб уникнути звинувачень. Словом, і тут пошук рівноваги.
  4.  Отут я не скажу, бо тексти для перекладу знаходжу випадково. Я перекладаю з арабської й (можу також із) російської, але системно не стежу за сучасним літературним процесом цими мовами. Із не сучасних — мрію колись прочитати (чи перекласти) українською Андрія Платонова та доісламську арабську поезію.

Григорий Кружков

Я бы хотел сначала отреагировать на некоторые положения преамбулы. Там, в частности, говорится, что «современные поэтические практики не возводят перед переводчиком какие-то стены» и так далее. Беда в том, что эти практики зачастую не имеют отношения к поэзии, во всяком случае, в том смысле, в котором она всегда понималась. Хаусман в своей знаменитой лекции о поэзии 1933 года писал по этому поводу: почему они называют это поэзией? Ведь это совершенно другое явление, и было бы честно придумать для него другое слово. Возьмите в пример физиков: когда им понадобилось название для нового явления, они придумали слово «газ», чтобы не было путаницы. Так вот, поскольку сами «практики» не потрудились придумать названия своему занятию, то я рискну сделать это сам. Назовём эту штуку, например, «дикса». Так вот: переводить поэзию и переводить современную диксу — два совершенно разных занятия.

  1.  Мне кажется, вопрос связан с ложной предпосылкой, с непониманием, что перевод — не ремесло, а такое же искусство, как, например, театральное. Предположим, что вы интервьюируете известного режиссера и первым вопросом спрашиваете: «Режиссура для вас — скорее потери или обретения?». Он удивится странному вопросу и ответит: «Режиссура для меня — творчество, а не приход — расход». Что касается задачи переводчика, то сколько стихотворений, столько задач. Инвариант один: чтоб это была поэзия, — главная функция, которой, по Вордсворту, — pleasure, удовольствие читателя.
  2.  Да, конечно, бывают слова, образы, ритмика, которые не имеют прямого эквивалента по-русски. На то и переводчик, чтобы искать не прямые. Что касается проблемы переводимости, то тут одним словом не ответить. Но приведу рассуждение поэта Александра Величанского, которое кажется мне важным: «Непременный атрибут поэзии — сокровенность. Каждое поэтическое произведение есть тайна. И вот эту-то тайнопись, казалось бы, невозможнее всего перевести на чужой язык». Но если суть стихотворения — сокровенное и невыразимое, значит, эта суть выходит за пределы языка, за рамки словесного выражения. «Сокровенное открывается в откровении, которым и старается быть истинная поэзия. Вот эту-то сокровенную сущность каждого произведения и возможно перевести (т. к. она вне языка)».
  3.  С украинского переводить очень трудно. Потому что оригинал всегда рядом, и если даже русский читатель понимает его только наполовину, то все равно чувствует его неповторимый природный аромат. И тем не менее и тут может многое удаваться. Пример — переводы Натальи Бельченко из Игоря Рымарука.
  4.  Я плохо знаком с современной английской и американской поэзией. Могу только сказать что-то «по верхам». Недостаточно качественных переводов Теда Хьюза, Филипа Ларкина. Из американцев, в первую очередь, недавно скончавшийся Ричард Уилбер. Впрочем, это еще поэты второй половины XX века. Я называю их современными в том смысле, что на них действует авторское право. А это право — самый мощный разъединяющий фактор и проклятие поэтического содружества. Порой хочется перевести какое-то понравившееся стихотворение, как это делали поэты испокон веков. Но как вспомнишь, что потом надо целый год вести переговоры с непонятными людьми из авторских агентств, которые мелочевкой в принципе не занимаются, им неинтересно, — так плюнешь… и дальше по Гоголю.

Маріанна Кіяновська

  1. Адекватність перекладу (уявлення про адекватність перекладу) є культурним конструктом, своє­рід­ним наслідком суспільної угоди. І якщо суспільна угода дозволяє «від­цензурування» понад третини тексту з ідеологічних міркувань, або заміну «політнекоректного» «політкоректним», або заміну п’ятистопного ямба і строгого римування в сонеті вільним віршем тощо, то перекладач-конформіст на це піде, причому аномалія не матиме стосунку до втрат чи знахідок. Але коли говорити про ситуацію свободи, де нав’язаних обмежень нема, то я би сказала, що для мене головне в перекладі те, він впливає на зміну (і розвиток) мови, на зміну (і розвиток) дискурсивних уявлень, і що переклади (як дискурси всередині дискурсів) є колективною спробою вироблення нових мов (наприклад, саме з перекладів до нас прийшло вміння говорити про Голокост і навіть про Голодомор, про багато різновидів травми тощо. Свої переклади я оцінюю за дуже специфічним критерієм, за межами питання про втрати і знахідки. Це критерій «живого» або «неживого». Йдеться про перенародження «тіла» вірша. Намагаюся, щоби перекладений мною текст був живим. Це основне для мене: не робити переклад, а народжувати його. Хоча у якомусь сенсі я свої переклади, звісно, роблю. Люблю, коли у процесі перекладу виникає відчуття насолоди (а в ньому — польоту і світла), ці чуття неможливо придумати чи зімітувати, воно означає, що переклад вдався добрим, живим. Тому — не втрати і не знахідки, а насолода і радість. Щодо мого завдання перекладача. Колись, може, будуть писати дисертації про «соціологію» особистих смаків окремих перекладачів, щоб реконструювати історію дискурсів (хтось перекладає друзів, хтось — філософів, хтось — фантастів). Я перекладаю поетів, тому що переконана, що поезія — це робота з майбутнім. Переклад теж — робота з майбутнім, принаймні доволі часто так є. У доброму перекладі резонують сучасним навіть дуже давно написані тексти. Я переклала «Медею» Евріпіда. В моєму перекладі цього тексту проявила себе боротьба сучасників Евріпіда за права жінок. Я нічого не вигадувала, все це є в оригіналі. Але перекладач є представником того чи іншого покоління, яке так чи інакше формулює свої цінності, і не тільки естетичні. Боротьба за права жінок, відзвуки якої дуже помітні в «Медеї», була «невидимою», хоч і з різних причин, і для Іннокентія Анненського як людини кінця XIX ст., і для Бориса Тена — колишнього священика. Я не перекладаю текстів, які суперечать моїм цінностям. Я часто перекладаю тексти, якщо вважаю їх суспільно значущими. Тому що автор пише для вічності, але перекладач перекладає для сучасників. Я часто перекладаю поетичні дебюти, бо переконана, що це один зі способів відчувати «серцебиття» мови. Мені важлива моя і емоційна, і інтелектуальна реакція на ці дебюти. А перекладач здатний побачити текст на рівні, недоступному ні для читача, ні для критика. Одна з важливих таємниць професії — треба перекладати тексти як елементи систем. Поразка перекладача — це перекладати тексти поза системами.
  2. Я перекладаю «тіло» вірша, а не слова, рядки тощо. Усе перекладається саме собою. Треба просто багато читати. І треба багато часу витратити на думання. Коли все додумано, коли я все відчуваю і розумію, рішення приходять самі. Головна проблема неперекладності — відсутність часу на думання і спроби. Якщо є час і бажання, якщо перекладач готовий до того, що приблизно 90 відсотків його роботи ніхто не побачить і що її не буде оцінено, неперекладності майже не існує. Кажу — майже, бо досвідчений перекладач не візьметься за справді неперекладний — для нього — текст. За все своє життя я бачила не більше ніж півсотні неперекладних — для мене — текстів. Але це не значить, що їх не варто намагатися перекласти. Можливо, це колись зробить хтось інший. Може бути добрий переклад навіть неперекладного тексту. Головне, щоби він «сам-себе-творив» у процесі, розвивався з розвитком мови. Бо оригінали найкращих текстів «себетворять», а невдалі переклади блискавично застарівають, тому що в них не закладено «точок росту». А ці «точки росту» перекладач має закладати в момент перекладу. Для мене відсутність «точок росту» в перекладі — гірше, ніж неперекладність.
  3.  Російсько-українські (і навпаки) переклади мають бути. Насамперед — бо російська це іноземна. Навіть якщо вона рідна для мільйонів громадян України, вона іноземна відносно державної мови. На території Росії нині приживає понад 18 млн. етнічних українців (тільки хто про це знає?), зокрема і заради них треба перекладати російську літературу українською мовою. У цьому сенсі це політично принципова річ. Коли читач знайомий з мовою оригіналу, переклади робляться з декількох головних причин. Переклад конкретного автора чи конкретного твору може компенсувати потребу в тяглості і наповненні української літературної (ширше — культурної) традиції. Поясню. У нас було практично знищено покоління авангардистів. Значить, треба перекладати авангардистів, причому не з однієї літератури, а з усіх. Треба перекладати російських авангардистів, бо це було до певної міри близьке (принаймні за рівнем проникнення ідей) середовище. У нас дуже мало поетичних експериментів, абсурдистської поезії — значить, треба перекладати їх, заради розвитку поетик і авторських мов. Добрий переклад — це нове називання емоцій. Над цим мало замислюються, але емоції — насправді інститут культури; в якомусь сенсі через емоції змінюється (добре, якщо розвивається) метафізичне, людське; культурний конструкт «серце людини» трансформується через емоції, засвоєні культурою зокрема шляхом перекладання важливих для неї текстів. Сплін, хандра, ностальгія — це все назви емоцій, завезених в Україну, як картопля, — дуже здалеку, через переклади. Емоційно українці, росіяни, поляки — дуже різні. Якісні переклади допомагають краще зрозуміти, у чому саме різні. Завдяки перекладам ми краще пізнаємося — навзаєм.
    Найтяжче перекладати (і переосмислювати) мовні і стилістичні аномалії та відхилення від норми. Вірш не є піддатливим. Той, хто пише вірш, вже самим цим віршем кидає виклик мові. Перекладач зустрічається ніби з «двома викликами в одному». Або з «багатьма викликами в одному». З багатьма — навіть іще цікавіше. Свого часу я запам’ятала слова Блока, що вірш — як сузір’я, головне чітко визначити і передати без спотворення оці ключові слова-зорі, які — в ключових місцях. Інші слова вірша, як і в зоні сузір’я — якісь інші зорі, не настільки важливі. Цвєтаєва говорить, по суті, те саме, але про «больові точки». Що треба визначити «больові точки» вірша. Тільки тоді можливий переклад. Дуже великою проблемою при перекладі з близькоспоріднених мов є те, що, грубо кажучи, автор і перекладач є відносно вірша — в «одній півкулі», і навіть невелике спотворення відразу стає явним. Коли мови не споріднені, спотворення не так впадають у вічі. Щодо метафори Цвєтаєвої, то тут на перше місце виходить аспект людяності. Це в принципі нечаста, навіть рідкісна риса — така велика людяність, яка дозволяє перекладачеві безпомилково відчути «больові точки» вірша. І не сфальшивити.
  4.  Не можу назвати авторів, їх справді багато. І українська, і російська літератури, особливо це стосується поезії, переживають момент чудового розквіту. Література — як екосистема. Важливі всі. І перекладати важливо всіх. Я вже вище говорила: важливо перекладати не просто тексти, а тексти в межах систем. До того ж, кожне покоління в літературі перевинаходить (або перевідкриває) традицію. Кожне покоління потребує, умовно кажучи, своїх перекладачів і своїх перекладів. Заради життя на Землі.
Смотрите также
Закрыть меню