vesper
Фото Ольги Закревської

vesper

Фото Ольги Закревської

Поетка, перекладачка, дослідниця. Народилася 1986 року в Києві. Докторка славістики, здобула ступінь у Кембриджському університеті. Стипендіатка програм Фулбрайт та Ґейтс Кембридж. Авторка п’яти поетичних книг. Книгу «каміньсадліс» відзначено премією «Літакцент» (2020) як книгу року в номінації «Поезія». Вірші перекладено дев’ятьма мовами та широко друковано в українській і закордонній періодиці — зокрема, у виданнях «Modern Poetry in Translation», «International Poetry Review», «Podium Literatur», «Radar» та ін. Є лавреаткою численних нагород у царині літератури та перекладу, учасницею міжнародних фестивалів і письменницьких резиденцій. Живе і працює в Україні та Китаї.

vox

так так саме так я й хотіла б говорити як у шахту ліфта
як говорить жінка що палить на вулиці купу старого паперу
полум‘я танцює але її лиця не видно
я хотіла б говорити як жінка яка не має лиця не має тіла
жінка схожа на світло автомобільних вогнів на стіні
що пробігає й зникає не зачіпаючи нікого
тільки в кімнаті на мить стає видніше
я хотіла б говорити як говорять у замкову шпарину у тріщину в цегляній стіні
хотіла б летіти й не падати як несена вітром пластикова торбина
що здіймається до шостого потім до дев‘ятого поверху
це так тече тут між будинками повітря
це так течемо між стінами ми
небачені прокидаємось небачені засинаємо
нечутні кричимо шепочемо говоримо
у ванних на кухнях на пожежних сходах
на балконах у темних під‘їздах
саме так я й хотіла б говорити
як спалах нічного вогню над морем
як жінка що співає ідучи вулицею п‘яна
так наче ніхто не чує
тільки бог

дня золоте лице

світ у якому ми того ранку прокинулися був печальнішим
ніж досі. я бачила дерева з коливким гіллям птахів із білими
горлечками людей несених вітром снігом малих зіщулених
— і не могла нікого з них любити. того ранку
ми прокинулися в світ чиє золоте спокійне лице
раптом відвернулося від нас чиї золоті спокійні очі
дивилися повз нас так наче ми були герої фільму такого старого
що можна й не зважати на екран бо все одно знаєш
хто закохається а хто стрибне з мосту. ми прокинулися
в таке старе кіно мій янголе що в ньому не маємо навіть голосів
тільки жести різкі як жести птахів тільки драматичні контрасти
коли темні очі широко розплющуються на білому лиці впускаючи
всередину зимовий ранок непрохану згадку смерть. а чи ж ми
не померли мій янголе якщо так то чому тоді ми все ще
тут для чого це ліжко цей стіл це вікно
а головне для чого тоді росте з мого горла цей голос
інакший простіший ніж дотепер такий як гола гілка
голос яким не описати буяння літа й судоми любові але яким
можна креслити на мокрому вечірньому снігу прості слова
слово «сніг» слово «сум» слово «вік» слово «ніч»
слова що не мусять тривати не мусять залишатися тут надовго
не мусять бути читаними. вже назавтра вони виглядатимуть
достоту як пташині сліди або відбиток мокрої гілки
яку зронило дерево і яку дитина
піднявши понесла туди куди повернуте
дня спокійне золоте лице
де нас немає

дні перед від‘їздами

ці дні перед від’їздами які неможливо пережити

як неможливо добігти до кінця дистанції коли коле в боці й темніє в очах
як неможливо допірнути до білої далекої мушлі на дні коли вода над тобою важчає більшає м’якшає починає здаватися теплішою
як неможливо дійти до кінця довгої довгої вулиці що веде до залізничного вокзалу за три хвилини до відправлення потягу з незграбною гримливою валізою на коліщатках
як неможливо сказати йому щось у спину коли він отак повертається і виходить із кімнати
як неможливо уві сні принести мамі води у кухлику з якого вода нескінченно виливається а мама хвора мама без води ось-ось помре
як неможливо відтворити в уяві точно своє обличчя в дзеркалі десять років тому і те як воно було дивитися в дзеркало зсередини того обличчя
як неможливо не бачити перед очима голуба розчавленого колесом автомобіля
як неможливо знайти у пітьмі кнопку вимикача на стіні чужої готельної кімнати
як неможливо сховати червону пляму на спідниці коли червона пляма на спідниці так широко розпливається а ти не маєш чим її затулити не маєш стіни до якої присунутися
як неможливо сказати померлим усе що ми хотіли їм сказати
як неможливо зупинити дощ
самого себе обійняти
відкрити квартиру у якій щойно замкнув ключі
відвернути дорослішання
прихід зими і смерті

неможливо пережити дні перед днями коли тебе не буде тут де ти зараз є
бо тут де ти зараз є тебе не буде вже ніколи

vesper

так важко когось ненавидіти після довгого дня
коли відстань між нами ранішніми й нами вечірніми
довшає як тіні дерев на межі
коли останні промені сонця ламаються як списи
об спину великого звіра ночі
що суне з‑за обрію

такої години
важко сказати рані не гойся боли
серцю — калатай як дзвін на пожежу
тілові — скрутися вузлом і тремти не відпускай

такої години особливо непросто
боронувати камінну ниву іржавим залізом
наосліп сіяти маленькі зерна люті в чорноту
сподіватися з гіркого збіжжя гіркого врожаю

бо чуєш уже відшаруділи в сутіні птахи
бачиш уже дерева зійшлися в пітьмі до воріт
а ті хто скривдив нас
і досі блукають полями не знаючи дороги
спотикаючися безпорадно в пітьмі

зрештою будь-яка рана то тільки рівчак
яма в землі з якої видерли упертий довгий корінь
нора з якої викурили лисицю і довго гнали полями під дощем
ринва виїдена безпомічним колесом на розкислій дорозі

скоро по неї прийде вітер дощ потім трава трава
берізка лобода пирій реп’ях болиголов затягнуть нерівні краї
земля залиже свою розшарпану пам’ять
зеленим шерехатим язиком

от і ми
забуваємо ненавидіти вві сні
й тільки ростемо як трава
вкриваючи цілу землю
своєю чіпкою ламкою
нікому не потрібною
любов’ю

радосте

радосте моя біла
пташечко моя безхвоста
синичко у пазусі неба
мишко в колодязі зими

як він торкає нас коли падає цей білий
як світлішають від нього обличчя двори
як здається тоді що життя ще свіже й хрустке як простирадло
що дорога в яблучний рай починається за старими корпусами лікарні
що ніхто не прожене із нашого саду цих дерев

що ах мишко стрілки годинників біжать і вперед і назад
а захочуть то й зовсім спиняються
відростає обстрижене криво волосся старих ляльок
звірі не помирають
а пташині кісточки порцелянових чашок зростаються

білий білий ходи засип нас засип
дивись які ми дурні
як осінні мухи
що цокаються об скло
і причмелені падають

дивись як ми комизимося вовтузимося
як випльовуємо крізь зуби тверді й заслинені слова
як ховаємо страх свій у мокру капусту тіла
як плачемо коли ніхто не бачить від безсилля

присип нас білий приспи
навчи нас бути зернинами захованими глибоко в яблуках
реп‘яхами в собачій шерсті
порожніми равликовими хатками в траві
навчи нас спати як сплять кролі у норах
рівно і швидко дихаючи

навчи мене бути мишею
в глибокому колодязі зими

коли я дивлюся вгору
я хочу завжди бачити над собою
круглу й холодну
монету неба

поминальна пісня

нікого більше немає
з‑поміж тих кого ми не знали але
так хотіли спізнати з‑поміж
тих кого ми хотіли любити але з ким
розминулися на вулиці з‑поміж тих
хто не наснився нам але міг би
наснитись якби тільки не спрацювала
автомобільна сигналізація за вікном якби
ми були героями прекрасної книги
прекрасного фільму
прекрасної п‘єси

ось так ми ступали б із ними поруч ось так
сміялися б ось так разом перемагали б
ось так трималися б за руки
посеред лоскітного сонячного виру
серед зеленого шамотання саду
у тиші між штор
цілувалися б як сліпі

якщо

є рай то у ньому
всі ті хто не знав мене на ім‘я але міг би знати
гукають до мене весело махаючи руками
ірино ірино ті
під чиї голоси в навушниках я засинала
на верхній полиці плацкартного вагона вкрившися пальтом
приходять там до мене
високі й красиві як янголи живі сміються

ті

кого я любила залишаються назавжди
тими кого я любила
не моргають розгублено
чужими очима не говорять
дрібних целофанових слів і досі
я дивлюся на них — і мені
перехоплює подих
ось так:
перехоплює подих

вони

стоять при брамі і яскраве весняне світло світить
з‑за їхніх спин а здається
що крізь них а здається
що світ не постарішав
на тридцять сорок п‘ятдесят сотню років що
той
хто знайшов підкову
і досі тримає її на теплій своїй долоні
називає її словом яке шумить як море
і що море

досі шумить і що воно
завжди шумітиме і що ми
теж трішки як море і що від нас

щось
тут
залишиться
потому
коли

сад відшелестить
згасне світло
касета дограє до кінця
і вже не буде кому назвати
на ім‘я
цю підкову

Смотрите также
Марічка Сташко
Алла Горбунова
Юля Цімафеева