від історії і травми до трансу і метафори

від історії і травми до трансу і метафори

Вальжина Морт,
«Епідемія троянд» /
Переклад українською
Лесика Панасюка і Дарини Гладун

К.: Люта Справа, 2019

 

Продовжує зростати умовна бібліотечка книжок сучасної білоруської поезії в українських перекладах (хоча, з огляду на дуже позитивні відносини між інтелектуалами наших країн, таких перекладів мало би бути більше). Остання помітна новинка — «Епідемія троянд»: вірші визначної та визнаної білоруської поетки (часом її ще називають білорусько-американською авторкою, бо вже давно живе у США та пише як білоруською, так і англійською) Вальжини Морт в українському перекладі Лесика Панасюка і Дарини Гладун. Книжка побачила світ у видавництві «Люта справа», а сама поетка навіть приїхала її презентувати до України та виступила на цьогорічному «Книжковому Арсеналі» в Києві.
Сто шістдесят вісім сторінок, що складають «Епідемію троянд», звичайно, не назвеш найбільшим у світі поетичним виданням, проте вони дозволяють скласти вельми широке уявлення про творчість Вальжини Морт. Помітною характеристикою цих віршів є виразна присутність у них інтелектуального, рефлективного начала. Воно дається взнаки і метатекстуальними медитаціями на предмет поезії як такої («Не книги, а/ вулиця відкрила мені рота, як ложка лікаря./ Одна за одною, вулиці представились/ іменами вбивць./ У державних архівах/ документи/ приросли тромбами/ до облікових книг закривавлених <…>»), і, скажімо, роздумами психологічного характеру —

моя бабуся
не знає болю
вона думає що
голод — це їжа
злидні — це багатство
спрага — це вода
<…>
її серце стало трояндою —
його тільки й можна
що нюхати
притискаючись до її грудей
більше від нього жодного зиску
тільки квітка <…>

Інтелектуальний «хребет» Морт, однак, зовсім не перешкоджає ані граничній суб’єктивності, ані своєрідному ритмічно-образному трансу. Усьому цьому не в останню чергу, мабуть, сприяє наративно-сповідальна побудова більшості віршів книжки.

<…> ми ж діти
що може бути гірше
такого життя як у нас і в кіно не побачиш

і літо — наша товстозада нянька
нас вгодувала своїм солодким
трафік джемом
у жерлах міст про які ми говоримо
винятково «на Вы и шёпотом»

ми ж діти
ми цукор землі

і це тільки від світла світлофорів
ми здаємося зеленими
але побачиш як за хвилину
світлофори роздеруть свої груди
і виставлять червоні серця

тому що ми діти
малолітні люди

і ми летимо на всіх літаках
і всі літаки летять до мінська
тому що ми діти і маємо право
на місто дитинства.

Вальжина Морт i Лесик Панасюк

Авторка, віддаючи таким чином належне і «музиці», й метафорам, і сюжету, й роздумам, так само широко і різноманітно працює з усілякими формальними та технічними моментами, добре дає раду хоч підкреслено ритмізованому верлібру на межі силабо-тоніки, хоч мініатюрам, графічно побудованим а‑ля вірші в прозі.
Та як би не структурувався той чи інший текст Вальжини Морт, майже завжди в його мікрокліматі або чорною, або світлішою, але практично неминуче домінантною, а то й нав’язливою хмарою присутній мотив пам’яті та історії. Нерідко ця пам’ять родинна. Дуже часто ця історія вкрай болюча. Принагідно згадаю, що в одному зі своїх інтерв’ю поетка висловилася приблизно так, що нова — англійська — мова поетичного письма була для неї, поміж іншим, ще й спробою зменшити гравітацію пам’яті, історії, травми; втім, із текстів «Епідемії троянд» не складається враження, що зробити це вдалося. Цікавим продовженням цієї тези є факт, що взагалі перша мова Вальжини Морт — не білоруська, а російська.

Дух, настрій, метафори людських історій і родин «кривавих земель» виходять у Вальжини Морт одночасно монументальними, побутовими, тілесними та крихко-сентиментальними.

Навіть наші матері не знають,
як ми з’явилися на світ,
як ми самі, розсунувши їхні ноги,
вилізли назовні.
Так вилазять після бомбардування з руїн.
Ми не знали, хто з нас хлопець, а хто дівчина,
і жерли землю і думали, що жеремо хліб.

А наше майбутнє —
гімнасточка на тонкій ниточці горизонту —
що там вона тільки
не виробляла,
бля.

Ми виросли в країні, де
спочатку крейдою креслять двері
і вночі приїжджають дві-три машини
і звозять нас, але
у тих машинах були не чоловіки
з автоматами
і не жінка з косою.
Так до нас приїжджало кохання
та забирало з собою.

Тільки в громадських туалетах
ми відчували свободу,
де за двісті рублів ніхто не питав,
що ми там робимо. <…>

Або —
Краще б ми народились німі,
аби ніхто в нас не питав про рідну мову.

Краще б народились не ми,
а зозулі.

Знову торкаючись питання розмаїття формального вирішення текстів, доречно буде навести також третю цитату:

<…> Щоліта за пляшку солодкого вина
з порічок ти позичала
драбину з кобилою, і ми їхали в М.
навідатися до могили
твоєї матері. Твоя матір Юзефа,
невістка тітки Анни,
народилася в М. і вийшла заміж
у П. за кілька років
до того, як тітка Анна вийшла заміж
за Юзефиного
брата Адольфа. Саме Юзефині ноги
розпочнуть багатокілометрові
ходіння нашої сім’ї. За своє коротке життя
вона стільки разів пройшла з П. у М.,
аби навідати
свою матір, що тобі, її дочці,
залишилася тільки доля
кульгавої каліки. Хмари бджіл гриміли
над дзвіночками,
соски кукурудзи набрякали й темніли;
Юзефа йшла
босоніж, несучи своє тіло, що вже
виносило п’ятьох
дітей, через сморід холодної стоячої води.
Вона захворіла
на сухоти в рік, коли вода пустила
свої корені в легені
її чоловіка: завербований
на коротку територіальну війну,
відступаючи, він переходив Німан,
коли його кобила,
вочевидь, спіткнулася, кинулася вгору —
голодна, убога
кобила, у цей момент сполоханого
іржання вона стала
швидше горластим півнем,
якого змусили замовкнути
тільки агресивні аплодисменти води.
Мускулатура ріки
тримала мого прадіда під водою.
Його жінка, викашлюючи
нашу сімейну кров у подушку,
відправила дітей у дитячий
будинок. Вона померла та була
похована в М. перед самим
початком Другої світової війни. <…>

Саме розмах, емоційність, іронічний присмак дискурсу пам’яті, травми, напевно, дозволяє деяким західним критикам порівнювати Вальжину Морт із польськими авторами двадцятого століття, наприклад, із Чеславом Мілошем. Я б, щоправда, радше говорив тут про деякі загальні для цілого східноєвропейського чи центрально-східноєвропейського регіону традиції. І тут певно що «Епідемія троянд» у той чи інший спосіб корелюватиме також із багатьма тенденціями й української поезії. Про це загалом пише й Сергій Жадан у післямові до збірки, називаючи її, щоправда, незвичною і дражливою (що видається мені зовсім не беззаперечним). «Дивовижна книга про наш час і про нашу пам’ять. Книга, під якою можуть підписатись усі, хто далі намагається говорити своєю мовою, у часи, коли вже ніхто нікого не слухає. Книга про те, як знаходити втрачене й цінувати віднайдене. Дуже вчасна книга. Особливо для нас».

Те, що «Епідемію троянд» перекладачі-упорядники сконструювали як одномовне видання, а не білінгву, звісно, позбавило читачів (чи то пак, компетентну в білоруській мові частину читачів) можливості детально проаналізувати рівень і особливості перекладу. Проте, як на мене, український текст має цілком органічний, гнучкий і динамічний вигляд. Він створює об’ємний і самодостатній поетичний світ, а відтак, безперечно став важливою подією в перекладній поезії, що виходить в Україні.

фото Ирины Брязгун

Письменник, есеїст, перекладач. Народився 1981 року в Харкові. Автор восьми поетичних книжок, книжки малої прози і роману «Люди в гніздах». Співупорядник (разом із Юлією Стахівською) антології «Українська авангардна поезія (1910-1930-ті роки)». Лауреат літературних премій «Смолоскип», поетичного фестивалю «Київські лаври» та ін. Член ПЕН-клубу. Живе в Бучі.

Смотрите также
Сергей Васильев
Ольга Брагіна
Закрыть меню