відкритість сенсів

відкритість сенсів

Кураторка культурних проектів. Програмна менеджерка в Українському Інституті. Керівниця ГО «Український Літературний Центр» (з 2008 року). Головна редакторка Літературного порталу Litcentr. Очільниця, кураторка щорічного Конгресу Literature In Action (з 2014) та Фестивалю відеопоезії CYCLOP (з 2011). Протягом 12 років зорганізувала низку фахових дискусій, презентацій, показів, літературних читань і перформативних подій в межах ключових фестивалів і літературних подій України. Живе в Києві.

Поетичні практики над мовними бар’єрами, історія виникнення масштабних проектів, які упродовж багатьох років не дають загубитись у міжнародному поетичному просторі, будівництво міцних міжкультурних мостів — те, про що ми маємо нагоду дізнатися. Поліна Городиська розповіла про феномен і перспективи української відеопоезії у світовому контексті, перекладацькі можливості та авторські права, стан феміністичної проблематики на сьогодні та гендерну рівність.

Комунікація виходить за межі системи відповідностей, яку надає словник, — писав Моріс Мерло-Понті. «Сама фраза надає сенс кожному слову, слово потроху навантажується сенсом, який неможливо абсолютно зафіксувати». Створювання умов комунікації і, як наслідок, виходу з обмеженої системи, зараз лишається складнішою працею та дивом водночас.

Велика та змістовна розмова з людиною, яка не просто є невід’ємною частиною літературного життя, але й формує його зсередини.

ПРО CYCLOP І ТРЕТІЙ СЕНС

— Наближається час міжнародного конкурсу відеопоезії «CYCLOP», започаткованого у 2011 році. Поліно, ти стояла фактично у витоків української відеопоезії — розкажи, будь ласка, з чого все починалося? В який момент конкурс подолав кордони та став міжнародним?

— Починалося все із захоплення. В 2010 році десь в мережі зустрілася одна з робіт фестивалю відеопоезії Zebra (на той час ми вже кілька років працювали над проектами Litcentr й багато уваги приділялось саме міждисциплінарним практикам). І понеслась. Зараз і не згадаю, яка саме то була відеопоеза, але процес пішов. Спершу занурилась досліджувати, що це за явище, відшукувати маніфести, статті, усі доступні в мережі відеоматеріали. На той час цей жанр вже був достатньо розвинений, хоча й мало врегульований, в кожній країні було своє уявлення про те, якою саме має чи може бути відеопоетична робота. Не сходились навіть у назвах — cinema poetry, film poems, poetry films, videopoetry. Водночас вкрай дивним було, як і чому ці практики обійшли нас стороною. Тож вивчила, зважила і запустила влітку 2011‑го перший конкурс. В завданнях так і писали: привернути увагу, ознайомити з кращими зразками та актуальними практиками, сприяти розвитку відеопоезії як жанру…

Перший CYCLOP був локальним, українським. В журі конкурсу запрошували представників зі світу кіно і літератури. З кожним роком програма, окрім власне конкурсу, розросталась як за тривалістю, так і за наповненням. Від одного лише українського конкурсу і вечірнього показу ми прийшли до розлогої, міжнародної багатокомпонентної програми з кількома потоками. Ми навчали (лекції про походження жанру, відеопоезію у кінематографічному дискурсі, проводили воркшопи та майстер-класи від кінорежисерів та операторів), говорили про відеопоезію (круглі столи, публічні розмови, дискусії), знайомили (зі світовими фестивалями багатьох країн, закордонними відеопоетами, українськими командами, що працюють у жанрі), запрошували до співтворчості й знімали відеопоези просто під час фестивалю в межах 4‑денної Відеопоетичної Лабораторії, й, звісно, крім показів української і міжнародної конкурсних програм, на фестивалі завше було місце для мультимедійних, міждисциплінарних проектів на перетині поетичного висловлення, декламації та інших видів мистецтв (фото, відео, музика, театр, хореографія, просторові інсталяції тощо).

За 8 років існування географія конкурсу виросла з однієї до 28 країн-учасниць, до журі фестивалю долучалися митці і культурні менеджери з 12 країн (серед них — й піонер відеопоезії Том Конівс!). Фестиваль став одним з 10‑ти найбільших відеопоетичних фестивалів світу, а добірки кращої української відеопоезії, окрім мандрів багатьма (їх понад 15) містами України, демонструвалися у Польщі, Німеччині, Аргентині, Бразилії, Греції, Великобрітанії, Ірландії, Австрії, Італії і навіть Індії. Словом, розгорнулись серйозно й масштабно.

Але, і тут час звернутись до початку твого запитання, цьогоріч CYCLOP бере паузу (http://cyclop.in.ua/). Й, якщо відверто, під питанням насправді і подальше проведення фестивалю. Й причин тут низка. Проект ніколи не був комерційним, це нішевий продукт, на який вкрай важко було знайти фінансування. CYCLOP часто робився за рахунок власних інвестицій. Другий момент — наявність інших поточних великих проектів та «основної» роботи. Через те, що усі поточні так само є навкололітературними, великими фестивальними чи, назвімо їх так, «профспілковими» (ініціативи «Література в Дії», «Перекладачі в дії») некомерційними проектами, «основна» робота ставала єдиним джерелом прибутку. Коротко: доводилось обирати. Й щороку вибір ставав все важчим. Момент третій: CYCLOP вичерпав, переріс сам себе. В його межах було реалізовано низку найдивніших і найекспериментальніших ідей та задумів. Подальший розвиток потребував як не підтримки існуючого, так виходу на якісно новий рівень. З відповідними інвестиціями часу, ресурсів та уваги. Що, з врахуванням відсутності фінансування, наявності в портфелі інших великих проектів, певним виснаженням, дається все важче. Ось така історія.

— Ролан Барт в есеї «Третій сенс» стверджував, що є три рівня кінематографічних сенсів: інформативний, символічний та зрештою той, що не піддається артикуляції та аналізу за допомогою мовлення або тексту. Що для тебе є первісним у такому синтезі мистецтв як відеопоезія (процитую інформацію про фестиваль: «це світогляд поета-творця крізь одне око, око відеокамери»): вірш, його прочитання, візуалізація? або, може, саме той «третій сенс», який не вдається проаналізувати?

— Чи вам доводилось колись бачити аргентинські відеопоетичні роботи? Фабула, сюжет? Ба навіть текст як такий там часто відсутні. Мінімум інформативності, максимум метафоричності й «відкритого», так, сенсу, що його важко закласти штучно, сприйняття, зчитування і наповнення якого напряму залежить від культурних досвідів самого глядача. Українські відеопоетичні роботи вкрай різні, втім вже можна говорити про якісь превалюючі практики й стратегії наших митців в цьому жанрі. Але, так, найцікавішим тут є саме символічність й відкритість сенсів. Так само як й новий рівень співіснування тексту і відео, їх взаємне загравання на вербальному, візуальному, аудіальному рівнях, синхронізація і діалог на рівнях ритму, динаміки, образності. Такий синтез спроможний вразити, захопити чи навіть шокувати. Але в тому і сенс.

ПРО КУЛЬТУРНИЙ ТРАНСФЕР

— В часи, коли розколюються землі та суспільство, історія створених тобою ініціатив — це історія про можливість комунікації. Згадаємо «Поетичну пошту»: кожна людина з будь-якого куточку світу вже у 2012 році мала нагоду приєднатися до цієї багатоголосої розмови між містами, отримавши вірш у паперовому листі. І цей меседж важливості почути одне одного, передусім за допомогою поезії, зберігається уві всіх твоїх проектах: літературна мапа, онлайн-часопис перекладної поезії, Ukrainian Book Translation Base… Поліно, розкажи, будь ласка, як виникла ідея об’єднати перекладачів з різних мов за допомогою однієї бази?

— Вперше глянула на проекти з такого ракурсу. Тут — окремо — дякую. І за згадування, і за увагу до всіх зазначених… Отже, база. Все почалося з Конгресу. Третього конгресу «Література в Дії», що його проводимо з 2014 року. В межах заходу мали публічну розмову, де обговорювали актуальні проблеми українських перекладачів і перекладачок, можливість консолідації гравців ринку перекладної літератури, питання виходу з цехової кризи тощо. Й пішла робота.

Стартувала з дослідження, вивчення ситуації, доступних (українських і закордонних) матеріалів з тематики. Наступним кроком було широке опитування, яке допомогло визначити ключові проблеми українських перекладачів. Там вперше виринула База: тобто запит на місце, платформу, на якій можна про себе заявити, запрезентувати себе і свою роботу потенційним роботодавцям, колегам. Таким самоочевидним був запит суто професійний. Досить часто звертались (видавництва, колеги, інші фестивалі) із пошуком перекладачів, до прикладу, з іспанської чи арабської. От де їх було шукати?

Тож, далі. За результатами того опитування ми з Ганною Улюрою розробили триденний Спецпроект, що був зреалізований восени 2017 (в межах Форуму видавців) і розкривав найпроблемніші з виявлених питань, концентрувався на системному, практичному їх вирішенні і містив публічні дискусії, розмови, лекції, читання. В програмі Спецпроекту була й розмова про запит, робота в командах над ідеєю майбутньої Бази. Деталізація, звірка наявних напрацювань із потребами самих перекладачів і перекладачок. Й досі маю перші креслення, низку вкрай доречних ідей, які суто технічно неможливо зреалізувати в наявній Ukrainian Book Translation Base.

Наступним кроком були листи понад 30 закордонним перекладацьким спілкам і асоціаціям. Так, була амбіція зробити цей проект міжнародним. На той момент вивчила всі існуючі бази і була певна, нам є що запропонувати. Вартість ресурсу, що повністю відповідав би задуму, починалась від $20 000. До потенційних партнерів ми, власне, йшли з конкретними ідеями, напрацюваннями і візією, як можемо розпланувати, співкоординувати і співфінансувати цю платформу. Ресурсів, готовності, а найчастіше — спроможності в колег до кооперації було не дуже, тому мали План Б: розгорнути Базу на платформі Літцентру. До речі, там само нині розроблено й розміщено низку інших вкрай корисних перекладацьких інструментів, радо запрошую (http://litcentr.in.ua/index/0–51). Тож, так, зверстала, розгорнула проект на Літцентрі. Одним з вихідних і принципових моментів було самостійне розміщення Анкет — усі вони, хоч і проходять попередню перевірку, додавалися перекладачами самостійно. Нині База поповнюється в середньому одним/ою перекладачем/кою на два тижні. І — так, вона працює. Часто даю посилання колегам, чи лишаю у відповідних тредах-запитах-пошуках. Іноді чую відгуки, що комусь писали, знайшовши саме у Базі. Було: «Через Базу отримала свій перший переклад».

За кілька місяців після запуску Бази, взимку, відбулася перша зустріч небайдужих й було утворено ініціативну групу «Перекладачі в дії». Ну а далі — ви знаєте.

— Поліно, як змінюється культурний діалог між Україною та іншими країнами відтоді, як ти є кураторкою Міжнародної програми Книжкового Арсеналу? Пройдено величезний шлях: які труднощі вже вдалося подолати, а які попереду?

— Певно, варто зазначити, що на початку року я вийшла з команди Книжкового Арсеналу… Але — так. Неповних три роки роботи були зокрема й про діалог. І про зміни в ньому. Фокусувалася на видимості (самого фестивалю, України й інших країн так само), ознайомленні з актуальними фестивальними, мистецькими ідеями й практиками, професійному розвитку українського літературного сектору (ілюстраторів, перекладачів, видавців, письменників, менеджерів), співтворенні у рамках спільних мистецьких проектів, кооперації в межах програми (запрошували колег з різних країн зреалізувати на Книжковому Арсеналі свою невелику кураторську програму). Це все так само і про набуття самим фестивалем суб’єктності на світовій літературній арені, ролі активного гравця, спроможного формувати умови, задавати тренди, відкритого і готового до співпраці гідного партнера, адже нам і справді є що запропонувати світові. Тобто, так, мова завше йшла про діалог і вже зараз видно результати тої роботи. В особі закордонних гостей, колег, що продовжують співпрацю, видавців, що вже уклали низку угод з українськими, маємо надійних амбасадорів України закордоном. Нас рекомендують, про нас говорять, нашу роботу визнають (взимку Книжковий Арсенал отримав нагороду як найкращий літературний фестиваль світу на Лондонському книжковому ярмарку) і вбачають в нас надійних партнерів. Це не може не тішити. Але й попереду роботи ще більше. Втримати планку, розвинути напрацьоване, забезпечити тяглість наявних позитивних починань. Цю роботу стратегую, впроваджую й виводжу на всеукраїнський рівень в стінах Українського інституту. Тож, так, далі неодмінно буде!

— Поясни, будь ласка, проблему авторських прав в Україні на сьогодні порівняно із закордонним досвідом. Чи змінюється ситуація на краще, наскільки це залежить від самих авторів? І чи готові автори дізнаватися більше та відстоювати свої інтереси?

— Певно, найбільше українські, як і закордонні автори, потерпають від піратства. Книжки поширюються мережею, публікуються в PDF, нелегально пере- і додруковуються. Й збитки в таких ситуаціях є фінансовими найперше — літератори, перекладачі, видавці буквально недоотримують свої роялті та прибутки. На другому місці — утиск, нехтування правами при укладанні видавництвами угод. Особисто знаю низку прикладів, коли автор ставав заручником, або ж довічним «дописувачем» для певних видавництв, чи, з незнання, передавав/ла виключні права на будь-яке користання твором, геть не звернувши на це увагу. Й тут доречно про третю проблему: необізнаність самих авторів, перекладачів, ілюстраторів та інших митців в питаннях авторського права й інтелектуальної власності (до речі, готуємо нове опитування, в якому зокрема виявлятимемо юридичну поінформованість, актуальні практики трудових і договірних відносин із видавництвами). От у цьому питанні є певний поступ. Так, зосередившись на підвищенні обізнаності в цих питаннях (літсектору найперше), ми (тут я говорю і від Літцентру, і від ініціативної групи «Перекладачі в Дії») вже зробили кілька кроків у цьому напрямку — провели низку освітніх заходів (як от дводенний Практикум з авторського права. https://litcentr.in.ua/news/2016–09–16–4540), публічних розмов, брифінгів, інформаційних матеріалів в електронному вигляді. Або ж, за співпраці з Науково‑дослідним інститутом інтелектуальної власності НАН України, розробили Зразки двох документів (договору-ліцензії і договору-замовлення). Обидва розміщено в публічному доступі, для вільного завантаження і ознайомлення (http://litcentr.in.ua/index/0–52). Кожен із них містить коментарі, предметні пояснення: на що варто звернути увагу при укладанні договору із видавцем, які пункти обов’язково мають бути, а які можна додати/змінити/усунути тощо. Власне, матеріали створено якраз аби поінформувати, підвищити юридичну обізнаність, захищеність (конкретно тут — перекладачів) в таких питаннях. Означені проблеми не є вичерпними. Але й, все вірно, ситуація змінюється.

ПРО СЛОВА, ДЕРЕВА ТА ГЕНДЕР

— Мабуть, один із найчарівніших проектів, пов’язаних із поезією, — це «Словосад», коли з добрих віршів проростають дерева, змінюючи ландшафт міста. Оголошуючи про початок цього проекту, ти процитувала Торнтона Уайдлера. Можеш повторити для нас цю чудову цитату та нагадати, як щороку відбувається ця подія?

— Один з найулюбленіших проектів… Цитата десь так виглядає: «Посадити дерево — найменш егоїстичний з усіх людських вчинків. Це більш чистий акт віри, ніж народження дітей». І, так, це прекрасна історія. Щороку ми запрошуємо поеток та поетів посадити в межах акції своє дерево. Особливість висадки полягає в тому, що в коріння дерев поети вкладають свої вірші й, за задумом і буквально, дерева зростатимуть з тих поезій. Майже серйозно — просимо поетів добирати зі своєї творчості щось життєствердне, наскільки це взагалі можливо. В межах «Словосаду» у 2014 році саджали дерева на Грушевського (так, саме на тому, найгарячішому ще кілька місяців тому куточку землі), одне зі словосадівських дерев є й у Кибинцях, на Полтавщині, де народився та виріс Михайль Семенко (https://litcentr.in.ua/news/2016–04–23–4203). Так само щороку запрошуємо долучатися до акції всіх охочих. З сумних моментів, цьогоріч сил і часу на запуск акції банально не стало. Але ти нагадала, і буду думати, що із цим робити. Дуже хочеться продовження.

— Скільки зараз вже посадили дерев, в які саме дерева проростають вірші?

— Це сумне питання. Мова про десятки, але багато з дерев не виживають. Причому пошкодження часто носять неприродній характер. Одні саджають, інші ламають, витягують. Можу хіба зазначити, що переважно це липи, як найбільш адаптивні до різних погодних умов дерева.

— Дерева в рамках «Словосаду» посадили багато знаних поетів. І поеток: деякі з них (наприклад, Олена Герасим’юк) приймали участь у зробленій тобою збірці «Жіноче коло», яка об’єднала 26 жінок. Хочеться трохи поговорити про те, як змінилося становище поетки у літературному та суспільному просторі. Що цікавого, на твою думку, відбувається у нас із феміністичною літературою (переклади, нові інституції, дослідження)? Чи достатньо швидко ми рухаємося у напрямку гендерної рівності?

— З часу публікації «Жіночого кола» ситуація суттєво змінилася. За шість років, й останні роки — інтенсивніше, увага до питань гендерної рівності і дискримінації помітно зросла. Проводяться дослідження, семінари, школи з гендерних студій, утворюється ряд нових громадських організацій, асоціацій, що опікуються правами, умовами праці жінок. Українські й міжнародні фонди працюють над медіамоніторингами, кампаніями, збирають й оприлюднюють аналітику з питань насильства, представленості жінок у владі тощо. Створено Музей жіночої й гендерної історії, триває робота Асоціації дослідників жіночої історії, впроваджуються ініціативи з гендерного виховання. В Україні з’явилося представництво глобального руху солідарності за гендерну рівність #HeForShe. Ініціативи «Гендер в деталях», або ж кампанія проти сексизму «Повага» — активно (і вкрай оперативно!) привертають увагу до конкретних випадків дискримінації, висвітлюють гарячі питання, транслюють найсвіжіші напрацювання з гендерної і феміністичної тематики.

Завдяки проактивній позиції багатьох означених ініціатив, питання гендеру, рівності постійно у полі зору і широко дискутується українським суспільством. Й, очевидно, опрацьовується літературою, українським театром, кіно. Говорячи про літературу — поки її найбільше в перекладах. Маємо свіжоперекладені збірки есеїв «Феміністки не носять рожевого та інші вигадки», «Чоловіки про фемінізм» Киммела і Кауфмана, есеї Чімаманди Нґозі Адічі, мемуари Малали Юсуфзай, вкрай популярними стали збірки про персоналії видатних жінок «Неймовірні: 15 жінок, які творили мистецтво та історію», «Казки на ніч для дівчат-бунтарок» (або ж українські — «Це зробила вона»), публікуються переклади тематичних художніх творів, коміксів («Розквашене яблуко» Єжи Шилак, «Заборонений плід» Лів Стрьомквіст тощо). За видавництвами питання підхоплюють й феміністичні перекладацьки майстерні (у квітні одна з таких стартувала з перекладом книжки Сильвії Федерічі «Caliban and the Witch: Women, the Body and Primitive Accumulation»). Але й поступ не тільки в перекладах — виходить низка українських соціологічних праць, досліджень, нон-фікшн книжок, як от «Гендер для всіх» Тамари Марценюк, її ж «Чому не варто боятися фемінізму», дослідження від українських історикинь «Українські жінки в горнилі модернізації», чи «Турбота як робота: материнство у фокусі соціології» Олени Стрельник. Тобто поступ, увага до проблем гендерної рівності, фемінізму, як на мене, очевидні. Питання на часі. Рухаємося — стрімко.

— Що допомагає Поліні Городиській зберігати спокій, надихати інших та продовжувати лупати сю скалу?

— Де той спокій 🙂 Надійні, доброчесні люди поруч. От хто.

Розмовляла Анна Грувер

Критик, есеїстка, поетка. Народилась у 1996 р. у Донецьку. Навчалась у Літературному інституті ім. А.М. Горького. Студентка Інституту Юдаїстики Ягеллонського університету. Вірші друкувались у журналі культурного спротиву «ШО», в перекладах російською – в інтернет-виданні «Літцентр», журналі «Воздух». Лауреатка конкурсу видавництва «Смолоскип». Авторка поетичної збірки «За вашим запитом нічого не знайдено» («Антивидавництво», 2019). Живе між Харковом і Краковом.

Смотрите также
Зинаида Драгомощенко
Закрыть меню