истории любви

истории любви

Поэт, прозаик, эссеист, переводчик, культуртрегер. Родился в 1974 г. в Старобельске (Луганская область). Кандидат филологических наук. Автор многочисленных поэтических и прозаических книг, а также сборников избранных произведений. Книги переведены на многие европейские языки. Лауреат национальных и международных премий. Переводы на русский публиковались в журналах «©оюз Писателей», «Новый мир», «Воздух», «Крещатик», «Контекст» и др. Живет в Харькове.

+ + + 

Истории любви начинаются утром, 
в холодной комнате, где эти двое 
пытаются в слепом рассветном освещении 
твёрдо смотреть друг другу в глаза, 
не отводить взгляда, 
не стесняться только что сказанного, 
не жалеть о только что совершённом. 
И когда кто-то не выдерживает — 
а кто не выдерживает? он и не выдерживает — 
и смотрит за её плечо, 
и замечает прохожих дождя за окном — 
тогда в его взгляде и появляется то, 
что можно назвать любовью. 

Истории любви завершаются в тот же 
вечер, где-то на улице, когда им обоим становится 
так одиноко, как холодным ладоням, 
спрятаным в разных карманах пальто. 
Какая разница, какой ладони более одиноко. 
Какая разница, какой зябче. 
Какая разница, на кого теперь обижаться. 

Второй день не говорят друг с другом. 
С нею проще, а вот он — 
только посмотрите на него. 
Как он разбирается теперь с общим прошлым. 
Как припоминает ему все грехи. 
Месит кулаками 
память, будто печень соперника, 
метит в самые болезненные места: 
мстит за легкость, 
мстит за откровенность, 
мстит за наглость 
смотреть в будущее, 
мстит за дерзость 
загадывать наперёд. 

Кто тебя учил мстить самому себе? 
Кто тебя учил не прощать самого себя? 
Где учат этой причудливой технике пьяного боя — 
забивать до смерти собственную тень, 
забрасывать камнями отражение 
в витрине книжного магазина? 

Только он не ответит. 
Только он дальше бьётся с самим собой. 
Воюет со всем миром за право 
этот мир ненавидеть. 
Требует от мира немедленной капитуляции. 

А мир и хотел бы капитулировать. 
А миру и нечего сопротивляться. 
А мир и сам готов сложить оружие. 
Но он не говорит с ней второй день. 
И она не говорит с ним второй день. 
И со всем миром они второй день 
не говорят. 
Поэтому как ему, миру, догадаться, 
чего они хотят 
вообще. 

+ + + 

Історії про любов починаються зранку, 
в холодній кімнаті, де ці двоє 
намагаються в сліпому світанковому освітленні 
твердо дивитися одне одному в очі, 
не відводити погляду, 
не соромитись щойно сказаного, 
не шкодувати за щойно вчиненим. 
І коли хтось перший не витримує —
а хто не витримує? він і не витримує — 
і дивиться їй за плече, 
і помічає перехожих дощу за вікном —
тоді в його погляді й з’являється те, 
що можна назвати любов’ю. 

Історії про любов завершуються того ж таки 
вечора, десь на вулиці, коли їм обом стає 
так самотньо, ніби холодним долоням, 
схованим у різних кишенях пальто. 
Яка різниця, якій долоні самотніше. 
Яка різниця, якій холодніше. 
Яка різниця, на кого тепер ображатись. 

Другий день не говорять одне з одним. 
З нею простіше, а ось він, 
лише подивіться на нього. 
Як він розбирається тепер із їхнім минулим. 
Як пригадує йому всі гріхи. 
Місить кулаками 
пам’ять, ніби печінку суперника, 
мітить у найбільш болючі місця: 
мститься за легкість, 
мститься за відвертість, 
мститься за нахабство 
дивитися в майбутнє, 
мститься за зухвальство 
загадувати наперед. 

Хто тебе вчив мститися самому собі? 
Хто тебе вчив не вибачати собі самому? 
Де вчать цій химерній техніці п’яного бою — 
забивати до смерті власну тінь, 
закидати камінням своє відображення 
у вітрині книжкового магазину? 

Тільки він не відповість. 
Тільки він далі б’ється з собою самим. 
Воює з цілим світом за право 
цей світ ненавидіти. 
Вимагає від світу негайної капітуляції. 

А світ і хотів би капітулювати. 
А світу й немає чого опиратися. 
А світ і сам готовий скласти зброю. 
Але він не говорить із нею другий день. 
І вона не говорить із ним другий день. 
І з цілим світом вони другий день 
не говорять. 
Тож як йому, світові, зрозуміти, 
чого вони хочуть 
узагалі. 

+ + + 

Эти несколько недель, 
когда можно смотреть 
на жёлто-красное отмирание листьев. 
Деревья стоят, словно больные онкологией — 
уже понятно, чем это закончится, 
уже сейчас всё можно предвидеть, 
уже сейчас видно, что смерть победит, 
но потом всё равно 
будет вынуждена отступить. 

Смотреть на золото, которое уходит, 
смотреть на воду, которая перетекает. 
Самое тревожное время. 
Время, когда по-настоящему 
начинаешь любить 
воздух. 

И вот она рассказывает 
о смерти отца, 
о неумолимости и неизбежности. 
И вот он слушает и ждёт, 
слушает и ждёт, 
когда она закончит, 
когда её наконец 
можно будет 
обнять. 

Ілюстрація Ірини Сажинської

+ + + 

Ці кілька тижнів, 
коли можна дивитись 
на жовто-червоне відмирання листя. 
Дерева стоять, ніби хворі на онкологію — 
уже зрозуміло, чим це завершиться, 
уже тепер можна все передбачити, 
уже тепер видно, що смерть переможе, 
але потім усе одно 
змушена буде відступити. 

Дивитись на золото, що відходить, 
дивитись на воду, що перетікає. 
Найтривожніший час. 
Час, коли по-справжньому 
починаєш любити 
повітря. 

І ось вона розповідає 
про смерть батька, 
про невблаганність і неминучість. 
І ось він слухає і чекає, 
слухає і чекає, 
коли вона закінчить, 
коли її нарешті 
можна буде 
обійняти. 

+ + + 

Будем отважными этим летом. 
Будем терпеливыми, 
будем щедрыми. 
Будем готовы увидеть тень смерти 
в сухих подростковых фигурах 
нынешних подсолнухов. 

Кто вспомнит это лето через каких-нибудь десять лет? 
Кто вспомнит одинокое раскалённое 
солнце его рассветов? 
Кто вспомнит, как задыхался летом 18-го 
от догадок и предчувствий, 
от тревоги и счастья? 

Вечная охота на пугливую господнюю добычу. 
Вечная прозрачность речного дна, 
вечное дыхание камыша. 
Погоня этих невесёлых времен. 
Эпоха птицеловов, 
попадающих 
в собственные силки. 

Кто первый увидит иней на августовской траве? 
Так любить можно только тебя 
в этих пустых местах 
этого сурового лета. 
Четыре капитана выносят солнце 
на прибольничное кладбище. 
Начинаются новые времена, 
собирается урожай истории. 

+ + + 

Будьмо відважними цього літа. 
Будьмо терплячими, 
будьмо щедрими. 
Будьмо готовими побачити тінь смерті 
в сухих підліткових постатях 
цьогорічних соняшників. 

Хто згадає це літо за якихось десять років? 
Хто згадає самотнє розпечене 
сонце його світанків? 
Хто згадає, як задихався влітку 18-го 
від здогадок і передчуттів, 
від тривоги і щастя? 

Вічне полювання на полохливу господню здобич. 
Вічне проглядання річкового дна, 
вічне дихання очерету. 
Гонитва цих невеселих часів. 
Епоха птахоловів, 
що потрапляють 
у власні капкани. 

Хто перший побачить іній на серпневій траві? 
Так любити можна лише тебе, 
в цих порожніх містах, 
цього суворого літа. 
Чотири капітани виносять сонце 
на лікарняний цвинтар. 
Починаються нові часи, 
збирається урожай історії. 

Перевёл с украинского Владимир Коркунов 

Поэт, переводчик, критик. Родился в 1984 году в г. Кимры (Тверская область). Окончил МГУПИ и Литературный институт им. А. М. Горького. Кандидат филологических наук. В 2018-2019 гг. — соредактор журнала «Контекст». Публиковался в журналах «Цирк “Олимп”+TV», «Воздух», «Знамя», «Волга», «НЛО», «Дискурс», «Ф-письмо»  TextOnly, «Двоеточие», «Новый мир», альманахе «Артикуляция», на сайтах Soloneba, Litcentr, «Носорог», «полутона» и др. Автор сборников стихотворений «Кратковременная потеря речи» (2019), «Последний концерт оркестра-призрака» (2020), а также книги интервью «Побуждение к речи: 15 интервью с современными поэт(к)ами о жизни и литературе» (2020). Соредактор журнала Paradigma. Живёт в Москве.

Дивіться також
Лалі Ципі Міхаелі
Дмiтрiй Кузьмiн
Іван Ахмєтьєв