Як ми впізнаємо одне одного
Фото Григорія Радомського

Як ми впізнаємо одне одного

(нотатки на полях верстки)

Замість передмови я хочу пояснити, що нижче будуть лише мої власні роздуми про феномен поетичного мислення як сліпоглухоти. Розмірковуючи про сліпоглухоту, я не маю на увазі зараз її стигматизацію та всі важкі виклики, які мають сліпоглухі у взаємодії зі світом. Ми не можемо дозволяти суспільству забути про цю щоденну боротьбу та заплющити очі. Але також ми не можемо дозволяти (те, що іноді називається «квотою», а насправді знецінює митця) зневажливу розмову, яка принижувала б твори сліпоглухих, тільки тому що їхні автори – сліпоглухі. Бо, як відомо, певною мірою все мистецтво лише прагне до втілення недосяжної ідеї.

Звук пояснюється через визначення коливального руху. Лікар прискіпливо вивчає кардіограму та вказує на паузи, пояснює: ці зупинки серця виходять за межі норми, вони небезпечні. Що відбувається між ударом і ударом? Я бачу графічні лінії та здатна тільки вгадувати, про що насправді говорять підйоми та падіння тонкої смуги. Але лікар чує серце точніше за мене – він читає його з аркуша. Без попереджуючої інформації тест Роршаха і абстрактний експресіонізм Джексона Поллока перемішуються плямами кольорів.

Hermann Rorschach

Випадковий перехожий помічає нотний аркуш, який лежить перед вуличним акордеоністом, і розрізняє лише крапки, крапки, теги замість діезів. Ми бачимо мідні струни й молоточки в череві піаніно – нутрощі інструменту для нас німі, хоча настроювачу відомо, про що вони можуть розповісти.

Ми відчуваємо, як гудить вода за стіною у невидимих трубах і як відлунює грім непоміченої нами вдалині блискавки. Згадується «Голос» Олега Лишеги: «Як можна думати про те, чого не знав і не бачив? <…> адже голос не встигає за поглядом, він приходить трохи пізніше. Ще треба почекати після блискавки на грім». Б’ють дзвони – до літургії, але той самий дзвін водночас означає також, що літня сусідка вийде із собакою на ранкову прогулянку. Хтось впізнає «Da pacem Domine» Арво Пярта, інший – просто почує молитву невідомою мовою і, може, зрозуміє тонше, глибше, більше. Перша коханка після восьми років мовчання не зрозуміє, хто я, при зустрічі на перехресті; а я зможу визначити номер трамваю за деренчанням. Часами навіть випадкові розмови двох не чужих людей виглядають так:

Голос 1: Ти відчуваєш цей запах?

Голос 2: Нібито гар, напевно, щось спалили поверхом вище.

Голос 1: Але хіба ти не бачиш, що дахи затонули в?..

Голос 2: Це туман, просто туман. Звичайний смог.

Голос 1: Ні, це пожежі – Луганщина у вогні.

Голос 2: А-а, до речі, у мене щось у горлі дере сьогодні, не знаю, може, застудився. Дивись, над Сумською все ще новорічні гірлянди…

Голос 1: …і вони потворні, чи не так?

Голос 2: …підтримують відчуття свята. <…> В цій піцерії нічого не змінилося.

Голос 1: Так, навіть високі стільці ті самі – роблять молодшими на десять років.

Голос 2: Справді? А я думаю, що постарішав, просто піцерія залишилася незмінною. Який колір ти бачиш, коли дивишся на абсент Пікассо?

Голос 1: Синій. Звісно, синій.

Голос 2: Та ну? Це ж зелений, я зараз доведу тобі, що він – зелений.

Голос 1: Але тобі просто завчасно відомо, що абсент мусить бути зеленого кольору.

Голос 2: Ти розповідаєш історії і ніколи не кажеш про себе.

Голос 1: Невже неясно, що саме це є відвертістю?

Голос 2: Ні. Треба називати почуття власними іменами.

Неважливо, кому належать голоси (хоч вони й безсоромно запозичені у реальності), бо щоразу дивлячись на одну й ту саму тріщинку дерева, ми бачимо різні розломи часу та простору. Сліпоглухоту я не уявляю схожою на абсолютну темряву, навпаки – схожою на абсолютне світло. Світло всепоглинаюче, обпалююче, безмежне, всеосяжне. Ми думаємо, що називаємо речі «власними іменами», але ось розлом – наші імена завжди розрізняються. Я покличу тебе, назву тебе твоїм іменем, а ти – не в змозі почути – не почуєш. У листуванні з Інґеборґ Бахман, розмірковуючи про велику «Фугу смерті», Пауль Целан писав, що діє у порожнечі. Куди ми робимо крок у темряві? Хіба ми знаємо напевно, що під ногами не буде ями? і йдемо – саме в цьому сліпоглухота та поезія тотожні.

Jackson Pollock, Untitled

Подивимося на гончарні майстерні, де сліпоглухі від народження діти навчаються робити фігури птахів і звірів. Здається, іноді ці тварини ніби зійшли з картин Марії Приймаченко, а з картин Серафіни Луї з Санлісу – проросли квіти та райські дерева. Ніколи не бачивши – на ілюстраціях, в абетці, мультфільмі, зоопарку – як слон поливає себе у спеку, пальці дитини виліплюють вигин хоботу. Це слон? Безсумнівно, слон. Ми впізнаємо слона. Ми впізнаємо ідею слона, і тому він здатен трубити, він оживає, оживають його очі, великі вуха. Дощ відстукує ритм – і людина повторює ритм, відчуваючи його вібрації тілом, пропускаючи через себе звук. Система метафор або графічний рисунок тексту – чи це не те саме? Що може поет у світі, де зло, добро, беззаконня, закон, чорне, біле та всі існуючі відтінки безперервно потребують постійного називання? Йти наосліп, у тиші, назавжди лишаючись самотнім, але відчуваючи дихання тих, хто йде поруч і не дозволить впасти. У світі, де концерт класичної музики (як у короткометражці Міхаіла Богіна «Двоє» 1965 року – про студента Ризької консерваторії і глуху актрису) змушує страждати, бо нагадує про війну, вибухи, смерть.

Прокидаючись від звиклої нудьги на лекціях з фоносемантики, студентки потайки звіряли власні відчуття зі зрозумінням кольору за сонетом Артюра Рембо, де «А» – чорне, біле, «І» – червоне та:

…У – цикли, то морів предивні коливання,
То спокій пасовищ у тихому смерканні,
То зморшка – борозна високого чола1.

І я теж писала поверх конспекту ініціали темно-синьою пастою та вдивлялася в літери, потім, щільно стиснувши губи, тримала під язиком звук, – і літери та звуки зовсім не віддзеркалювалися. Таким чином іноді паралельними прямими тягнуться форма та зміст. Врешті-решт, чим далі вони відчужувалися від носія імені, тим менше були пов’язані між собою та з існуючими у свідомості кольорами. Але американська письменниця та політична активістка Гелен Келлер (1880 – 1968), майже повністю втративши і слух, і зір, описала зміну пори року в тексті Autumn так:

О, яка краса вбрала світ
Ці незрівнянні прекрасні осінні дні;
Всюди панує дух радості
Лісисті узбіччя яскраво сяють розфарбованим листям
Лісові дерева з королівською величчю піднялися куполами
Їх чудові осінні гобелени –
І навіть розшиті скелі
З папоротям, мохом і блискучими відтінками плюща;
Але так витончено змішані світло і тіні,
Золоті, багряні та пурпурні, які не знають втоми,
Бо сам Пан Бог намалював пейзаж.
На схилах пагорбів виблискує золота кукурудза.
Яблуні та персикові дерева схиляються під важкістю золотих плодів.
Золоті стрижні також тут; ціле військо
Махає шлейфами, спалахує золотом
І навколо дикого винограду, пурпурного та повного сонячного світла,
Маленькі пташки направляються на Південь
Зволікають, як мандрівники в корчмі,
Та потягують духмяне вино2

Гелен Келлер

Я перекладаю та цитую тут фрагмент цього вірша для того, щоб показати, як поетка працює в ньому переважно з кольорами: перед нею (на перший погляд) найпростіша палітра для опису осені – через червоний, золотий, пурпурний; це ніби етюдник старанної учениці на пленері. Але варто трохи змінити кут зору – і стає зрозуміло, що прорисована детальність, напруженість, зосередженість на дрібницях цього віршу не дає спокою. Відбувається дивна для читача річ: почуття у Гелен Келлер послуговують метафорами для кольорів – не навпаки, як це зазвичай відбувається із романтичною поезією того часу. Зовнішнє пояснюється через внутрішнє: спочатку дерева відчуваються, тільки після такого пізнання їх можна побачити та назвати. Тому така поезія здається нам найбільше схожою на реальність, принаймні може претендувати називатися реальністю.

Кожен поетичний текст – це ідея тексту, виліплена з глини, обпалена вогнем. Але що відрізняє поезію Гелен Келлер? Невже лише те, що вона майже втратила зір і слух? Хіба не було б злочином перед поезією та істиною стверджувати, що її оптика, її поетика – заслуга її хвороби?

Чи можна взагалі обирати, що краще: бачити та не бачити або не бачити і – бачити? чути та не чути або не чути і – чути? Час визнати, що на теренах поезії всі ми так само не бачимо та не чуємо. І тільки іноді нам щастить – на дотик віднайти цих мандрівників в корчмі, маленьких пташок на блискучому тлі плюща, бо, як писав у щоденниках Вітґенштайн, те, що ми називаємо сенсом, знаходиться не в ньому [світі], а поза ним.

  1. Пер. з французької Григорія Латника.↩︎

  2. Пер. з англійської мій – А.Г.↩︎

Поетка, есеїстка, критикиня. Народилася в Донецьку в 1996 році. Навчалась у Літературному інституті ім. А.М. Горького. Студентка Інституту Юдаїстики Яґеллонського університету. Вірші друкувались у журналі культурного спротиву «ШО», журналі «Контекст», на порталах Litcentr, Soloneba, «Ф-письмо». Перекладає з польської та на польську есеї та сучасну поезію (переклади оприлюднено у журналах Kontent, «Ф-письмо», Litcentr). Лауреатка конкурсу видавництва «Смолоскип». Авторка збірки віршів «За вашим запитом нічого не знайдено» (Київ: «Антивидавництво», 2019). Співредакторка журналу Paradigma. Мешкає в Києві.

Дивіться також