Пам’ятаєте, в першій «Матриці» були кадри, коли Нео, перед тим як прокинутися в реальному тілі, торкається дзеркала, а воно залишається на його пальцях, розтікається шкірою і, зрештою, затікає у горло? Це була моя найперша асоціація, коли я вперше зустрівся з явищем, яке колись називалося «globus hystericus» або ж «globus pharyngeus», або ж просто: «клубок в горлі». Відчуття, що моє горло було напхане толоченим склом, було зі мною понад два роки. Це заважало не тільки працювати, а й змушувало сумніватися в реальності або в собі самому. Особливо підсилила мій стан політична ситуація, незгода з нею.
Коли горів Собор Паризької Богоматері, я мав відчуття, що мої родичі в небезпеці. Того ранку, коли іранська ракета випадково поцілила український «Боїнг», я, ще не знаючи про це, прокинувся настрашений, ніби щось трапилося. У 2018 році я намалював кольоровими олівцями цього страхітливого коричневого клоуна (див. ілюстрацію), шия якого є одночасно ногою (п’ятка — кадиком), що далі звивається, як змія, і зливається у каналізацію (або ж навпаки — виростає з неї). Він вам нікого не нагадує? Нас підігріли, розгойдали, створили з нашою допомогою злого джина.
За рік до виходу «Джокера» на екрани, мені вдалося пережити напад «джокерівського сміху». Це сталося при перечитуванні рукопису моєї книги, видання якої так і не відбулося через затяжний конфлікт на тлі токсичної та невротичної комунікації з видавцем, яка, як і багато чого іншого, пережитого за попередні роки, спрацювала як газлайтинг. Раніше я думав, що так драматично вміють сміятися лише лихі персонажі аніме. Хихотіння виходило з мого тіла автоматично, щойно погляд падав на сторінки рукопису. Я не міг перестати сміятися, поки читав. Так легко тиснути на людину, і видобувати з неї плач або сміх. Як у Monsters, Inc.
Масове виробництво емоцій (відьмацтво у промислових масштабах) цілком спроможне перекидатися вогнем на особисте. Варто лише дати слабину, припустивши, що ти якимось краєчком відповідальний за зовнішній хаос, готуйся до поглиблення катаклізму. Емоції вичерпні, бо вичерпними є самі люди. Тому багато дописів у соцмережах, майже вся реклама, скандали, які так легко руйнують особистий кордон — все це мусило б привертати увагу, але натомість давно перестало бути клікбейтним. Мені не потрібно вмикати комп’ютер або телевізор, щоб знати, добрі чи погані новини мене ждуть сьогодні. Пульс планети можна виміряти без жодних технічних засобів — на самому собі.
Зовсім нещодавно, два роки тому, мені, створінню, яке 5 років прожило на львівській мансарді з прекрасним видом з вікна, однак під яким одразу ж розташовувалась дощова ринва, почало здаватися, що моє прізвище фонетично може уподібнюватися до слова «ґарґуйль». Цілком можливо, через асоціацію із собором та новинну casual чортівню рівня фантазії Віктора Гюго. Хибна етимологія засмоктувала: це був дуже простий логічний ланцюжок, адже дощі барабанили просто мені в стелю, час від часу підтоплюючи стіни. А іноді, під час сильних злив, або під час відлиги, вода цівочкою могла спокійно зірватися й протекти по центру кімнати. Як відомо, у Львові дощі ніколи не припиняються — як у маркесівському Макондо.
Саме через це я повернувся жити до Києва, але й тут асоціації та рими між справжнім та несправжнім продовжували збуватися: «кіберпанкові» протести в Чилі та той факт, що я оселився на Оболоні поруч із площею Сантьяґо-де-Чилі (здавалося б, нічим не пов’язані між собою факти) — яскравий приклад, коли мара виглядає привабливішою за дійсність.
Можливо, хоча б так, я зможу довести собі, що я на щось спроможний впливати. Супергерої, люди «Ікс», напружують мізки, і навколишнє починає ходором ходити (привіт, Ходоре з «Гри престолів»), ніби землетрус. Контакт зі світом через культурний продукт, який вживає такі лексичні формули, які промовляють пошепки, але дістаються до найглибших архетипів, витягаючи їх на світло. А чи хочуть цього
ці архетипи — далеко не факт.
Почитавши на Вікіпедії про етимологію слова «ґарґуйль», із заспокоєнням з’ясував, що ґарґуйлі, на відміну від химер, ніякі не міфічні створіння, а функціональні елементи водостоків, оформлені у вигляді зооморфних чи антропоморфних істот або й цілих сюжетів. Так от, французьке gargouille походить від пізньолатинського gargarizare (давньогрецьке — γαργαρίζω) — «полоскати» та gueule (лат. gula) — «горло». Отже, ґарґуйль — це «полоскати горло». Це про потребу говорити і бути почутим. Але про потребу говорити нормально, розмірено, спокійно, як звик. Без транспарантів, крику та в ідеалі (хотілося б!) навіть без авангардистських прийомів. Але і про те, що пиття врівноважує розбалансовану нервову систему, яка помилково відправляє сигнали не тим шляхом (горлові сфінктери скорочуються, повертаючи системи організму до рівноваги). Вода жива — вона справді лікує.
Коли я починав писати цей текст (рік тому), мені здавалося, що мої депресивні стани і тривоги далеко позаду. Мій прогрес ще тоді не був остаточним, але відчувалося, що кульмінацію вже було пройдено. Постійно перебуваючи у метафізичних подорожах у дитинство, перетіканні його у доросле, змаганнях з вентиляторами (млини зараз настільки великі, що їх не перемагають ніякі донкіхоти). Усе з часом привело до розуміння, як жити з кризою в умовах обмеженого ресурсу,
як долати і крок за кроком перемагати тривожність і депресивні стани. Лайфхак простий і єдиний: без оточення або заощаджень виборсатися майже не видається реальним. Потрібно в буквальному сенсі покластися на тих, хто в тебе є. Величезний проміжок часу, який передував реабілітації, ішов наперекір з інстинктами: замість необхідного відпочинку, доводилося знову й знову щодня виходити в бій із небажанням ходити в офіс, вірячи, що оте «от-от», на яке я так давно чекаю, таки настане. Навряд чи настало б. Протидіяти безглуздим челенджам в умовах постправди можна тільки поставивши більшість інформації (яку звик споживати) в ігнор.
Частину минулої осені та зиму, включно з березнем, мені довелося приймати протитривожні пігулки. А коли почався карантин, я відчув, що побічна дія ліків посилилася разом із новоствореними, навіяними реальністю, страхами. Припинити прийом ліків довелося трохи раніше (але й курс і так добігав до завершення).
Це спрацювало: реальність нарешті була реальною. От тільки все ще подекуди всередині мене зринали сумніви щодо самого себе, а непрацездатний стан знову наповнював свідомість туманом.
Загалом, пандемія підштовхнула мене до якісних змін у житті, і зараз вже найчастіше я маю хороший настрій, і це майже завжди означає хороше самопочуття. Карантин дав мені трохи більше особистого простору й тиші.
Нас позбавляють можливості мислити у стані спокою. Замість звичної свободи користуватися «позачассям» розмірковувань (яку ми мали раніше), у нас розвивається здатність відчувати невидимий «пульс» планети без безпосереднього контакту з медіа. Зв’язок перемістився із зони несвідомого в усвідомлене, але ще не надається до пізнання власної суті — перетворився на ще один інструмент, який можна подекуди розуміти як телепатію. Я інколи відчуваю інших членів зграї з відстані, але не завжди знаю, кого саме. Настільки, що хочеться закрити тіло додатковою масою броні. Це відчуття польоту на автопілоті, схоже на засинання під бойовик.
Якщо знехтувати біологічними аспектами пандемії, масочки на наших обличчях — це пікселі цензури, за якими приховано надлишкові експліцитні емоції, на перетравлення яких у соціального організму вже немає сил. Йому нав’язують нові і нові засоби проникнення під чужу броню — доти, доки індивід або перестане мислити стратегічно, або його зметуть на узбіччя (в кращому випадку). Це все — криза перевиробництва емоцій, які приходять до нас разом із рекламою товарів/послуг у надмірних кількостях. У той же час, нам натякають, що страсті не вщухнуть ніколи, мовляв ми носитимемо це непрозоре «забрало» до кінця часів. Хочеться вірити, що це не так.
Можливо, повернення у реальність — це насправді втеча від неї (якщо вірити кінофільму «Матриця»). Коли знаєш дуже багато — знаєш, що не знаєш нічого. Надто ж коли не розрізняєш «емоційних кольорів».
Котра з цих «пігулок» синя, а котра — червона?
листопад 2019 — лютий 2021
