Освітлене місце

Освітлене місце

1. Погляд із натовпу

Ми обережно виходили з дому задньою хвірткою,
ідучи, готували для нього добірку новин:
хлопці з Лугів програли,
цукор кипить на гарячому камені,
один утопився, заснувши в човні…

Розповідати — то слухати, каже Урсула Ле Гуїн, оповідач і слухач обмінюються і змінюються. Вірш має з кимось говорити, каже Остап Сливинський, коли йому ставлять запитання щодо герметичності, — поезія не може відбуватися за зачиненими дверима.

«Зимовий король» — все суцільні історії, які ведуть із тобою розмову. Порушуючи при тому всі приписи сторітелінгу.

Ти чуєш (і автор підтвердить), що оповідається щораз реальна подія1. Але переказати не зможеш. Це ніби кіно, яке не дає відірватися, та жодних схем не розжовує. Полотно складається з окремих кадрів, кожен із яких може подіяти геть неочікувано. Зблиснути і на мить засліпити. Затулити очі і провести по шкірі чимось страшенно знайомим на дотик. Схопити за руку і затягти у вологий ліс. І все одно ти по тому відчуваєш, що вийшов не з атракціону, де тебе покарлючило і обсипало незрозумілими стразами, а з кімнати (чи то галявини), де сталася зустріч.

«Щоби написати добрий текст (це знову мовить Остап до питальника), маєш подивитися туди, куди у цей момент ніхто не дивиться». Але не з особистої пустелі. Із натовпу. Просто повернув голову в інший бік і завважив неочевидні береги картинки. Перебуваєш у тій самій ситуації, що й усі, але бачиш — і передаєш — власну перспективу.

«Це конструювання історій із того, що ти добре знаєш». Невинна жорстокість дитячої компанії, що напуває найменшого Вадика чи Віталіка «кавою» з цегляного порошку. Батько, котрий «тримаючи однією рукою кермо, показує в небі кречета». Бабуся, яка «відчиняє шафи, виймає побляклий одяг, прикладає до себе». Алінка в саду з великим собакою. Кадр — уже Аліна. Яблуко обмірковує Євка. Адам згадує власне ім’я. Однаково живі. Я не знаю, що саме сталося з Найлею і Лятіфою, але їхній Крим повний «глибоких, незмивних знаків, з якими вже можна обійтись без пояснень». Я не знайомий з Іваном Олександровичем, але він абсолютно тутешній, проявляється на кілька секунд повністю — і гасне, поки ти нічого не встиг завважити, крім цілої фігури, в яку вбудований так само реальний і секундний хлопець-передавач звістки своїм — і розгадування роботи вірша.

Власне, ми десь такі й є. Цілі, опуклі і миттєві.

І в цьому товаристві Ной цілком може виявитися однокласником Костика, котрий прогулює школу «як останній двієчник», поки той врівноважує його з іншого боку — розумник, що завжди лишається в класі, коли інші тікають у сад.

А тепер — так тихо, що заснути не можна. Після театру сну
я починаю виставу ранку для одного глядача на балконі.

Аж так, власне, воно з кожним віршем: вистава для одного глядача, розмова для одного бесідника. Так воно і в Івана Олександровича, як і у Ноя.

І знаєш, що я подумав: коли
ти пишеш вірш,
неначе посилаєш малого. І навіть
якщо він розгубить усе,
то пройде
до тих, хто по той бік,
як сам собі незрозумілий знак,
пройде,
щоб просто помовчати з ними.

2. Королі і ліхтарики

У вервечці кадрів перегукуються образи. Тут чимало речей — значущих, об’ємних, як крізь незамулену дитячу оптику. Кожна штуковина — великий космос. І весь простір може вміститися в краєчок предмета:

світ закручувався, як
килим після міського свята,

і ціле життя може відбитися у побутову дрібницю:

ми тікали
й розхлюпувались,
як повні по вінця склянки на столі,
де танцює хтось дуже великий.

І смерть, чом ні.

І хтось багато разів нас кладе і випорює,
ніби шов, аж поки він стане міцний і зовсім
невидимий?

Як «подивитися туди, куди у цей момент ніхто не дивиться», то цей простий практичний світ химерний і примхливий. Наприклад, із повсякденних нетрів з окремими контейнерами для домашніх рослин на смітнику підморгує чимало Хіронідів.

Суворі чоловіки в картатих сорочках сидять верхи
на кентаврах, схрещених із трактора і мотоцикла,

рівнем нижче гасають

недорослі кентаври з головами в тіні
й п’ятами у яскравому світлі,

Аж поки приїздить і окремий — із цілою самостійною історією, яку знають лише його кілька «дурнуватих апостолів», що грають на бляшанках і допасовують речі до слів. Дитяча компанія королів.

Тих королів тут іще більше. Надворі панують світлисті районні чи сільські зграйки, що виділяють обранця і наділяють короною, зробленою з природного матеріалу казок, приказок, страшилок і дражнилок. Тобі — водити! А ти — бабах! — помер!..

Уже стемніло, а вони все женуть м’яча. Кудись, де ангелам можливо постелити у старій цегельні, а осінь горить і не гасне, «і грає з пітьмою в якусь незрозумілу гру».

Світло, світло у пітьмі. З нього власне хотілося починати. Але ж його все одно у «Зимовому королі» ніяк не проклацаєш і не проморгаєш, воно розлите, палає чи блимає крізь кожен кадр. У «М’ячі в пітьмі» взагалі у кожному вірші що-небудь настійливо світиться.

Це такий локальний великий вибух, коло якого розгортається всяка дія.

Якщо отак уже прямо-прямо — то світло у пітьмі то надія. Але у Сливинського не в сенсі символу. Тут у сенсі справжньої події. Це ліхтарик, лампа, засвічена плівка, смуги на стелі, плями і сплески, зблиски і зливи світла, суцільна світломузика. Світло вільно проходить і крізь тіло, лишаючи шмат у сонячному сплетінні.

І — ні, воно таки не прямо-прямо тобі надія. Бо

буває так, що немає надії,
а воно — є.

Коли вибухає чи вирубається — «раптовий спалах, коли батько вмикав світло у спальні» — стається сліпучість, засліплення, сліпота. Надто знайомі кожному мешканцеві «Короля»: бабусі, що «ходить своїм голосом навпомацки, як сліпий площею, повною сонця», Алінчиному собаці, що крутиться на місці мов цуценя, тому хто їде співаючи «як п’яний велосипедист у зливу».

У безсвітлий сліпий світ вступаємо перестрашені, але зацікавлені. Аж можемо навіть спеціально для того щось утнути, влаштувати лячну гру на пізнання потойбіччя. «І ми також хотіли побачити, тобто осліпнути», малі королі –

а потім назад, у розпечений двір,
переносячи у зіницях свій рій, золотавий
у тьмі і густо-синій у сонці, або
рожевий і сірий, або райдужний і геть
чорний, головне було — не затримуватись
ніде,
бо, лише швидко рухаючись, ти бачиш
світло у темряві і темряву в світлі,
і в мерехтінні, напівосліплий, сам
стаєш тим, хто видимий лише зрідка —
стаєш ангелом, так перебігаючи.

На презентації книги у київській Книгарні «Є» (2018)

3. Все в одній рухомій точці

«Зимовий король» не про дитинство, не про юність, не про зрілість і не про старість, він про все це одномоментно. Дитячий зір споглядає й дивується. Підлітковий нервовий, закоханий рух («затанцювали, зустрівшись поглядами») на велосипеді стрімголов в’їжджає у дорослу, доволі воєнну реальність. Там гірко й лаконічно. Іноді тоді виходить висловлюватися не розлогіше, ніж трьома рядками хайку (так писалося у час Майдану: «інтенсивність переживань висока, а часу обмаль»). Зрілості необхідна дія:

нам потрібні досвідчені фахівці, чоловіки і жінки.
Це все.

Старість не конче приносить якісь глибини розуміння: можна чухати зад, коли перед тобою розступається море. Але можна впасти в дитинство у сенсі повернення стереоскопічного величезного зору, не втративши можливості рухатись, набувши вміння розповідати.

Виходить таке коло: споглядання — танець — вимовлення — і тоді знову повернення у тишу, коли вірш «приходить просто помовчати». У цій точці мовчання то теж спілкування.

Це магічне коло: завважити неочевидне у натовпі — танцювати з ним небезпечно і натхненно — відрефлексувати — розказати — справді перетворює реальність. Робить із чорного матеріалу білий аркуш. Не в сенсі символічного перетворення зла на добро. В сенсі практичної дії: ти бачиш — проходиш — проговорюєш — змінюєш.

На початку «Зимового короля» це відбувається в «Орфеї»: в якусь мить «зі злості виходить музика, ніби метелик із перемерзлого кокона». В кінці «Зимового короля» це стається у «М’ячі в пітьмі»: ненависть, що не дає заснути, «жене серед ночі на кам’янисті горби».

Перетворення рятує:

ми
ще трохи на плаву, а потім — уже завжди на плаву, непотопленні, як злива.

Для вірності повторюєш, щораз інакшими словами, щодня даючи собі, бесідникові й світові Адамові імена наново:

всі ми — як риби і сніг —
непотопленні.


  1. Хоча близько половини збірки 2018 року — фрагменти з попередніх «Адама» і «М’яча у пітьмі», але хочеться говорити про їхню компанію як про цілого «Зимового короля»: між ними немає прірви. У власне «Королі» більше облич і прикмет — та дух оповіді про добре відоме й відчутне, але не буквальне й розчленоване — подібний.↩︎

Письменниця, перекладачка, редакторка. Лауреатка перекладацької премії METAPHORA за переклад вірша «Меганом» Осипа Мандельштама (2019). Авторка збірки віршів «И гости города» (2009) та роману «Лето в городе» (2017). Живе в Києві.

Дивіться також