#para 2

#para 2

Дмитро Лазуткін, «Артерія»

Львів: Видавництво Старого Лева, 2018

Відповідні хештеги сьогодні цілком можуть конкурувати з анотаціями, рецензіями та іншими рефлексіями стосовно текстів — і звертатися до певного визначеного контингенту. Такі п’ять хештегів першими вирвуться з підсвідомості постійної читачки Дмитра Лазуткіна: #поезія, #війна, #жінка, #секс, #кров (або — згідно його віршу — «чорна венозна вода»), — ці визначення напрямків змагатимуться між собою за увагу в поетичній збірці «Артерія». В ній пульсує навмисно грубий ритм і та класична (навіть можна назвати її старомодною) оманлива брутальність. Насправді вона є ніжністю, саме ця ніжність вміє притягувати беззбройною у своїй відвертості інтонацією. Ця наполеглива пульсація зберіглася і в нових книжках Лазуткіна, і у верлібрах із попередніх.
Про основні лейтмотиви, «трьох китів» цієї збірки писав Олег Коцарев. Дізнатися у подробицях про структуру книжки можна з рецензії в газеті «День», я не буду повторювати та процитую один фрагмент: «…можна впевнено сказати, що це дуже рвучкі вірші, а вигадливі метафори чи просто формулювання в них “зачесані” так, щоб трохи ховатись у потоці почуттів».

«Артерія» співіснує одразу у двох вимірах — голосовому та графічному. Поруч із багатьма віршами розміщені QR-коди, які дозволяють почути авторське виконання. Після аудіального досвіду тексти вже важко відокремити від авторських акцентів і голосу. Тексти не потребують додаткових ефектів і звукового супроводження, але все одно здобувають певну завершеність. Вони вже не те щоб прочитуються — розмовляють з читачем інакше.

«Хай і мене розберуть усі на запчастини// вже не слова —/ будуть самі цитати», — пише Лазуткін. Один із небагатьох поетів, якім вдається свідомо працювати з авдиторією та водночас зберігати гострий зір. Реагувати не лише на ангажовані теми, але й працювати з новими формами у фреймах ліризму. Його поетику неможна «розібрати на запчастини» — поки цей сплав сенсів існує в своїй нерозривності, неподільності, унікальний голос Дмитра Лазуткіна ми впізнаємо між рядків без будь-яких QR-кодів.

Анна Грувер

Валерий Ленедёв, «Слаще присутствия»

Чебоксары: Free Poetry, 2020

В стихах Валерия Леденёва ощущается хрупкость растения, шипы которого развёрнуты внутрь. Закроешь книжку неосторожно, и они вопьются в тело текста и автора.

От хрупкости до израненности — одна утраченная осторожность.

Поэзия Леденёва идёт от человека, которого называли израненным — Евгения Харитонова (не стилистически скорее, а всем правом говорить). Квир-тексты здесь, конечно, не вызывающие, как у Харитонова, но: вызывающие робкое чувство соприкосновения с чем-то очень личным, а потому обнажённым. Здесь нет потребности в самоисцеляющем желании выговориться, как в чем-то схожей лирике Любы Макаревской. И минимализм здесь не коренится в неофициальных поэтических мартирологах.

Валерий Леденёв проводит веточкой букв по телу страницы, которое обретает контуры человеческого тела, и читатель (по)падает внутрь творящейся тайной красоты (много нежного и недоговорённого, совсем ничего пошлого): «неровным/ рельефом/ мгновения/ утекаешь/ сквозь/ пальцы» или «оставаться/ как выдох/ на зеркале/ по овалу/ лица/ в обнажённом/ голосе/ утром».

Такая поэзия требует от читателя особенной бережности, потому что строчки В. Л. беззащитны перед ним. Можно сломать цветок в городском парке, и он вырастет вновь, но на походя сломанном доверии вырастает лишь корочка жжёной стерни.
Леденёв соединяет строки артериями смыслов. «В паузах/ выцветали» — законченное двустишие. «Секунды/ для голоса/ и ты/ в инстаграме» — тоже закончено. Но и связующие строфы слова «выцветали// секунды» при соприкосновении образуют новый смысл.

Соприкосновение здесь важное слово. Тексты Леденёва — тактильные и обонятельные. У них почти всегда завязаны глаза и заткнуты уши, но предельно обострены другие органы чувств: короткие/ уплывающие/ не в те/ окна/ в нужный/ момент/ не всегда/ приходящие/ в голову/ реплики// наносимые/ со скользящим/ оливковым/ кремовым/ запахом/ пятистишия/ твоих/ ладоней».

Ничего подобного в современной русскоязычной поэзии больше нет.

Такие хрупкие тексты в ней обычно не выживают.

Владимир Коркунов

Дмитро Строцев, «Пил, що танцює»

К.: Дух і Літера, очікується в листопаді 2020

Біло-червоно-білі кольори розквітають у наших серцях. Задум цієї книги (мені пощастило прочитати рукопис) мінського поета Дмитра Строцева народжувався до того вирішального моменту, коли життя Білорусі розділилося навпіл на до і після. Незабаром книга вийде друком, і світ має побачити її вже в обставинах сьогодення: коли будь-яку людину можуть арештувати біля власного дому, кинути до автозаку, утримувати в нелюдських умовах, бити та вбити за бажання жити та мати вибір. І тому, як не лячно озиратися та усвідомлювати постфактум, саме ці тексти — зібрані під обкладинкою до протестів і боротьби, але вже готові відстоювати кожне слово та кожну літеру — дають нам сили вірити у перемогу та йти. Підійматися з крові, темряви, неволі.

Книга написана (рахуючи оригінали віршів і переклади українською, білоруською, польською) чотирма мовами, які пережили або переживають зараз репресії. Їх водночас об’єднує і розмежовує кривава історія боротьби за ідентичність. Розгублена дитина стоїть посеред великої історії, ніби у незнайомому місті. Тепер, випустивши руку та відчувши страшну свободу, вона мусить йти сама. Дмитро Строцев допомагає зробити цей крок за кордони мислення, інерції мовлення, щоб побачити все спочатку та здивуватися, як вміють дивуватися діти, поети, філософи. Ми вимушені існувати в світі пост-пам’яті, яка наділяє оманливими відчуттям можливості виправити чернетку минулого, але насправді маємо лише свободу діяти зараз, зокрема обирати: творити життя або творити смерть. У Середньовіччі діти були зображені з обличчями дорослих — відомо, що поняття «дитинства» виникло в історичному контексті зовсім недавно, але так само ми знаємо про традицію іконографічного зображення Христа із дитячими рисами від ХІV століття. Скільки б нам не було років, у читачів віршів Строцева дитячі обличчя. І залишається майже невідчутна надія: може, під масками сьогоднішніх катів — десь дуже глибоко — ховаються злі, безсердечні, жорстокі, але все ж таки діти? або в першу чергу вони вбили в собі дітей?

В просторі поета Строцева кожен особистий біль є втіленням великого болю. Війни, ґетто, теракти, нацизм, вбивства називаються власними іменами і тому більше не можуть залишитися знеособленими братськими могилами: над кожним буде прочитано християнську поминальну молитву або кадиш. Французька філософиня Барбара Кассен писала, що ми належимо мові такою ж мірою, як і вона нам: з часом читач збірки Дмитра Строцева припиняє слідкувати за зміною регістрів і зосереджується на нерозривному зв’язку сенсу та поліфонічного звучання. Поезія перемагає «там/де закінчується мовлення», і крізь сльози людина бачить, як пил танцює в промені.
Влада може відняти у нас дім, але не може позбавити нас мови (і поетичної мови, існуючої поверх кордонів, зокрема), отже ми матимемо дім у будь-яких обставинах. Дім в універсумі Строцева — це місце, до якого ми повертаємося заплутаними стежками, як діти, що випадково заблукали. Дім поруч — і ми ще пам’ятаємо його стіни, двері, плодові дерева, запахи, голоси, які живуть всередині.

Діти повертаються додому.

Ми прийшли повернути дім і не відступимо назад у ніч і скрегіт.

Анна Грувер

«Зоркое сердце»

М.: ЛитГОСТ, 2019

Над выключателем на кухне стикер: «Вимикач світла» (я сам его повесил, когда учил язык), и свет каждый раз выключаю дважды — скользя глазами по наклейке и касаясь выключателя. И включаю — так же, но в обратном порядке.

Авторам сборника «Зоркое сердце» выключатель света не нужен — он у них всегда выключен. И радио внутри головы издаёт разве что помехи (да, глухие часто слышат «гудение»).

Книга, написанная слепоглухими — парадокс.

О слепоглухих — и том, что немых в этом мире нет; и том, как дефектологов репрессировали в 30-е; и том, как слово «слепоглухой» лишалось приписки «умственно отсталый» (личного 5-го пункта), а слепоглухие становились учёными — мы расскажем в интервью и опросе.

А здесь: об их зрячеслышащих словах.

Первой всемирно известной «тотальницей» (полностью лишённой слуха и зрения) стала Хелен Келлер (1880-1968). Книгу «История моей жизни» (The Story of My Life) она выпустила в 1903-м, когда в России только начинали заниматься со слепоглухими (например, в «Приюте Братства во имя Царицы Небесной») и чаще рассматривали как феноменов, чуть ли не как в рассказе Короленко.

Первой советской слепоглухой писательницей стала Ольга Скороходова (1911-1982), которую в херсонской глуши отыскал дефектолог Иван Соколянский. В 40-е, вернувшись из ссылки, он забрал девочку в Москву; позже она написала знаменитую книгу «Как я воспринимаю окружающий мир» — настольную для слепоглухих людей и тех, кто хочет их понять.

Тридцать слепоглухих авторов «Зоркого сердца» — «дети» Скороходовой и Келлер. Они, как женщины в эпоху #MeToo, — получили право говорить.

И, оказалось, что видят и слышат окружающий мир чутче многих из нас.
Чуткость — ключевое слово для этой книги и её авторов. Двух схожих мироощущений здесь нет (как бы общество не пыталось сравнять их всех на галёрке жизни).

Алексей Пижонков восстанавливает слух и зрение внутри «текстов»: «ты сияешь» (о Твери), «засыпали под пение» (в стихотворении о музыке и любви). Николай Кузнецов, пожалуй, единственный автор «Зоркого сердца», не воссоздаёт, а мыслит образами: «Камень лёг в основу Крита/ Тайной древних чувств и слов./ Время — море, но разбито/ На слои известняков». Ирина Поволоцкая пишет о сердце, поселившемся в руках (именно с помощью рук и общаются слепоглухие): «Рука твоя —/ Мой проводник,/ Туда, где слышен/ Мир» и «Улыбаюсь сердечности/ Ваших рук». А Алексей Богатый (Писеев) на запах вспоминает кота, с которым познакомился бог знает в когда: «Жираф-жирафыча унюхал я впервые,/ кот-котофеича знакомого узнал».

Как это вообще возможно?

Не просто выживать в пространстве без звука и света, а жить? Подчас богаче зрячеслышащих. (Да и писать — подчас лучше.)

Иногда я думаю, что по-настоящему полно живут именно они, а не я.

Давая времени обогнать себя, я не могу отделаться от ощущения, что смотрю вслед тем, кто не видит. И не вслушиваюсь в близких, когда тотально глухие ловят каждый «звук» из ладони в ладонь или в шести точечках Брайля.

И записывают мир, который я не успеваю записать — в столбик или строчку, проявляясь на экране компьютера или книжной странице; прострачивают сознание, навсегда меняя что-то внутри.

Владимир Коркунов

Поетка, есеїстка, критикиня. Народилася в Донецьку в 1996 році. Навчалась у Літературному інституті ім. А.М. Горького. Студентка Інституту Юдаїстики Яґеллонського університету. Вірші друкувались у журналі культурного спротиву «ШО», журналі «Контекст», на порталах Litcentr, Soloneba, «Ф-письмо». Перекладає з польської та на польську есеї та сучасну поезію (переклади оприлюднено у журналах Kontent, «Ф-письмо», Litcentr). Лауреатка конкурсу видавництва «Смолоскип». Авторка збірки віршів «За вашим запитом нічого не знайдено» (Київ: «Антивидавництво», 2019). Співредакторка журналу Paradigma. Мешкає в Києві.

Поэт, переводчик, критик. Родился в 1984 году в г. Кимры (Тверская область). Окончил МГУПИ и Литературный институт им. А. М. Горького. Кандидат филологических наук. В 2018-2019 гг. — соредактор журнала «Контекст». Публиковался в журналах «Цирк “Олимп”+TV», «Воздух», «Знамя», «Волга», «НЛО», «Дискурс», «Ф-письмо»  TextOnly, «Двоеточие», «Новый мир», альманахе «Артикуляция», на сайтах Soloneba, Litcentr, «Носорог», «полутона» и др. Автор сборников стихотворений «Кратковременная потеря речи» (2019), «Последний концерт оркестра-призрака» (2020), а также книги интервью «Побуждение к речи: 15 интервью с современными поэт(к)ами о жизни и литературе» (2020). Соредактор журнала Paradigma. Живёт в Москве.

Дивіться також
Анна Грувер, Владимир Коркунов