потреба вбивати і воскрешати час

потреба вбивати і воскрешати час

Поетка, перекладачка, спеціалістка з комунікацій. Народилася 1982 року у Львові. Закінчила факультет міжнародних відносин ЛНУ ім. Івана Франка. Авторка п’ятьох поетичних збірок: «Бог свободи», «Чоловіки, жінки і діти», «Полювання на тишу», «Маски», «На видих і на вдих». Вірші перекладені англійською, іспанською, польською, литовською мовами, на іврит та ін. Перекладає шведську поезію українською та сучасну українську поезію англійською мовами. Лауреатка I премії конкурсів DICTUM видавництва «Крок» (2014) і «Витоки» від Острозької академії (2010); ІІ премії конкурсу видавництва «Смолоскип» (2010); премій Б.-І. Антонича (2009), «Гранослов» (2008) та ін. Мешкає у Львові.

* * *

птаха пласка
ніби вирізана з чорного паперу
літачок скорботи
не обирає куди летіти
координати передано
гострі пера
виставлено за вітром

смерте коли
прийдеш чим тебе гоститиму
не розжився нічим
вичерпані роки на дні загусли
склеїлося переплуталося постріл
на старт увага пуск

знову не в гуморі
дрібка себе колишнього
переважно спогади
прориває годі спинитися
посуд побитий
з-за стіни: заткніться вже
перекинута шахівниця

кострубаті малюнки
жовта преса пересипана пилом
пальці погано слухаються
у намаганні зафіксувати кадр
птаха сліпа
зависає пришпилена
до останнього аркуша

* * *

Страх,
який прохромлює груди
розпеченим прутом,
ставить тавро
на обидві щоки,
не визначає тебе.

Страх — наче тиф,
який батько приносить
додому з війни
і перед смертю передає
всім своїм дітям.

Страх — як волосся,
що відростає,
коли поголити голову,
і більше ніколи не кучерявиться.

Страх — наче мова,
якою тебе
змусили заговорити,
прикормивши
запліснявілим хлібом
і сірим м’ясом;
куснем землі,
удобреної кістковим борошном.

Страх — наче незнайомець,
який напирає,
бризкаючи слиною.

Страх — як дірява латексна рукавичка;
захисна маска,
яка злетіла з обличчя в людному місці.

Страх — це безпека,
що акуратним ротом
пожирає свободу.

Не питай, що страх може зробити тобі —
питай, що ти можеш зробити страхові.

Щоб він тебе не визначав.

* * *

Анна тягне за собою валізу,
госпіталь віддаляється, але не меншає.
Тінь його ззаду сунеться чорним слизом,
постать Анни випростана, ніби меч.
Ось її панцир із павутинок літніх,
із дитячих обіймів і цвіту лип.
Що це краплі живі по щоках розлиті?
Що за імла до підошов прилипла?
Анна крокує, валіза гримить об брук;
до шістдесятки не втратити ані дня —
жартувала сусідка, стискаючи руку;
Анна вчепилася в ручку валізи намертво.
Знає: попереду потяги з пересадками,
боротьба зі собою — навколо ж люди.
Довга червона будівля гуде позаду:
обіцяє, що болю більше не буде.
Але він не подівся нікуди, бачиш:
тліє реактор чи сяє маяк під сорочкою.
Він тебе колихатиме, про тебе подбає,
так, наче про скарби після кораблетрощ.
Анна пливе, і валіза — надійний пліт.
Дівчинка спить, розкидавши руки вві сні,
півторарічна, пахне, як свіжий хліб.
Сипле проміння — зірко, вділи й мені.

* * *

Доки ти наближаєшся, листопаде,
з-під сухого листу пробивається конюшина.
Сонячне світло заліплює очі — і ми
більше
нічого
не бачимо.

Ані сивини на плодових деревах,
ані стежки уздовж ріки,
всіяної кістками.
Ані розпачливих написів
на лев’ячого лігва столітніх стінах.

Ми віддали свої очі сонцю
за мерехтливі брязкальця й перестиглі плоди.
Солодкий сік, який стікає по підборіддю.
Пестощі вогняних лисиць.

Намацала шкаралупу каштана
в кишені
куртки кольору хакі.
Вкололася — і прозріла.

Ті, що ідуть на смерть, вітають тебе, листопаде.

* * *

Замість рота у ката — лілія,
біла, задушлива і бездонна.

Обертається — і бачу пітьму
у його горлянці.
Атракціон, на якому
захлинаюся блювотинням.

Я тримала цю лілію за стебло,
ката — за горло.
Голіруч рила землю,
аби вибрати все коріння,
зміїне кубло.

А воно вислизало крізь пальці.
Воно завжди
вислизає в останню мить,
найтемнішу
перед світанком,

аби завтра знову
розпуститися
під колискою.

* * *

Рік підкочується до краю, як в ожеледь вантажівка,
напхана мотлохом різним, копійчаним крамом,
вистріляними гільзами, смішними фігурками на жилках,
проданими за безцінь душами,
царськими дарами,
вигорілими зірками, масками, вирваними з м’ясом.
Скільки тут, о світобудово, тремтливого і живого.
Запах паленого у повітрі. Неонові вивіски світять ясно.
Завтрашня іржа де-не-де проглядає на тілі хвої.
Термін дії скоро спливе, реліквії втратять цінність.
Рани хоч не загояться, але озиватимуться тихіше.
Вперта рослина у горщику, в ліжку чиєсь сопіння —
орієнтири, за які зачепишся і не злетиш
з краю у порожнечу нового відліку навпаки,
в річку чистого аркуша,
молочно-медову, в’язку.

Рік обертається довкола осі своєї, падає навзнаки.
Рік обертається вовком, стягнувши торішню овечу шкуру.

Дивіться також
Андрей Черкасов
Таня Скарынкина
Мария Малиновская