Поза межами ойкумени

Поза межами ойкумени

Поетка, есеїстка, критикиня. Народилася в Донецьку в 1996 році. Навчалась у Літературному інституті ім. А.М. Горького. Студентка Інституту Юдаїстики Яґеллонського університету. Вірші друкувались у журналі культурного спротиву «ШО», журналі «Контекст», на порталах Litcentr, Soloneba, «Ф-письмо». Перекладає з польської та на польську есеї та сучасну поезію (переклади оприлюднено у журналах Kontent, «Ф-письмо», Litcentr). Лауреатка конкурсу видавництва «Смолоскип». Авторка збірки віршів «За вашим запитом нічого не знайдено» (Київ: «Антивидавництво», 2019). Співредакторка журналу Paradigma. Живе між Харковом і Краковом.

Сергій Татчин, «Пташка нова»

Вінниця: ТОВ «Консоль», 2018

Це місто є суцільний текст, і вже від самого вокзалу трамвайні рейки перетворюються на рядки, а зупинки — саме на той момент паузи, який поглинає невимовну поетичну сутність. Там, де вже відбувся кінець, відбулася маленька смерть і спустошення, щоби втілитися у майбутньому переродженні, продовженні в новому маршруті. Справжній читач міста назавжди залишається чужинцем із власним, неповторним акцентом. Справжній читач міста повсякчас немісцевий. Розпочавши усвідомлювати місто як текст, кожне слово він вимовляє вперше, перетворюючись на немовля («усе на світі безіменне/ усе на світі не для мене»). Кожною вулицею йде, ніби ніколи не йшов. Жан Бодріяр у книзі «Символічний обмін і смерть», говорячи про графіті, писав, що місто стає простором виконання знаків, як виконання вироку життя і смерті1; стає простором коду. Тому справжній читач торкається цегляних стін у зазделегідь марній спробі повністю дешифрувати історію.

«Вулиці, площі, трамваї, славнозвісна вежа. І, звісно ж, Південний Буг як смислова й географічна домінанта. Одначе, попри позірну утилітарність і динаміку, — а може, саме завдяки їм — у Вінниці давно й надовго оселилася поезія. Це знають обрані істоти — безпритульні на вокзалах. Вуличні коти, старі ворони. І тепер маємо нагоду довідатися про це й ми»2, — так поет і художник Сергій Татчин каже в одному з інтерв’ю стосовно свого триптиху3. Проте це точне авторське спостереження так чи інакше стосується не лише вінницького триптиху, а власне, нової збірки Татчина, до якої увійшли вибрані вірші з попередніх книжок. «Пташка нова» очікувано називається в анотації книгою «етапною», але не виглядає на кшталт підбиття підсумків, як це трапляється час від часу з елементами перевидання. Вона — скоріше провідник до поезії Татчина; не стислий переказ, а квінтесенція для того читача, який прагне почути і зрозуміти.

…ця пісня мертва
мертва — як вода
<…>
як велолюдність
мертва — як міста
які встають між нами проти ночі
як кожен день що знов ніким не став
і кожна ніч що цього дня не хоче
як крововилив
мертва — як надріз
з якого п’є зорю червоний півень
як пустота в яку мій голос вріс
бо навіть я не чую цього співу

Поетка та перекладачка Катерина Калитко (у «Новій пташці» міститься присвячення: «…та, що йде понад Бугом — в повітрі — неначе водою,/ і єднає цю воду з повітрям своєю ходою») на презентації власної поетичної збірки «Бунар» висловила дуже важливу для розуміння вінницького простору думку. «Для мене Вінниця є ідеальним сполученням того урбанного компоненту і тієї не втрати зв’язку з природним середовищем і тим мiсцем, де людська історія не губиться. Тут все співмірне людині і людина співмірна місту. Вони можуть існувати як рівні, не тиснути, не нищити одне одного»4.

Перше у Вінниці, на що зазвичай звертає увагу alien, опинившись у центрі, — це, безсумнівно, водонапірна вежа. Вежа має чотири годинники — чотири сторони світу, окремого світу міста — і допомагає незнайомцю, ніби компас. Спалахували війни, час зупинявся і йшов знову: вежа вросла у Європейську площу понад сто років тому. Нагорі відраховуються години, щодня вплітаються у спільний спів, і Сергій Татчин веде читача ритмами і римами цієї багатоголосної, інколи дисгармонійної композиції, — стріт-диригент, провідник Вінницею і в якомусь сенсі перекладач. Французький історик і соціальний філософ Мішель де Серто (для якого бачити місто зверху було тим самим, що читати текст) у статті «Привиди в місті» писав, що без наративів місця порожні, що жити — значить створювати наративи. Вірші Татчина наповнені топонімами по самі вінця: можна навіть спробувати прокласти маршрути у міфічній гугл-мапі, та, опинившись всередині текстів, пройти місто наскрізь із книжкою в руці.

вінницькі дерева — півроздягнені, жилаві.
моє місто мокне — від Вишеньки
до Тяжилова,
і стоїть, зсутулене, під дощем <…>

Але саме у віршах суб’єкт «Нової пташки» Татчина, як Уліс після повернення, часами почувається чужим, невпізнанним і сам насилу впізнає і наново розуміє місто; і ця мить взаємного невпізнання, неприйняття складніше за базове відчуття малої батьківщини.

…ці безхатьки, і руки, і ця професійна сльоза,
що межує з моєю байдужістю десь аж насподі,
ці маршрутки, і ятки, і цей поміркований люд,
що кишить і вирує обіч загазованих вулиць,
це пусте вихваляння, що я це до смерті люблю
і одвічна тривога, що я в цьому місті прибулець;
ці знайомі, і друзі, ці зустрічі, цей кавардак,
цей трагічний базар, ця торгівля, і вживані речі,
це дурне відчуття, що зі мною щось точно не так,
і Господні долоні — порепані, теплі, старечі

Тексти Татчина (де ритміка присутня й у верлібрах) часто є молитовним зверненням, якщо не за формою, то принаймні за змістом: «цих молитов не розчути, допоки чужі,/ ми переходимо в безвість, та ще — на межі,/ і у німому чеканні тамуємо подих./ всяка мелодія кінчиться, тільки не ця:/ в світі, де краще вдавати із себе сліпця,/ кожному другому віршу дорівнює подвиг!/ всім не поясниш, для чого існує письмо,/ не ужиткове, а те, що приходить само,/ і не посвятиш до строку у цю літургію» («Триєдина спроба силаботоніки»). У рецензії на одну з попередніх збірок Татчина «Любити» Валерія Богуславська відзначила: «Ці вірші, нібито суто вінницькі, регіональні, насправді — всеосяжні, бо для автора <…> Вінниця і всесвіт майже тотожні: “Вінниця вільна настільки — наскільки я сам”. Певно, тому, що “між небом і хатою міцна пуповина”»5.

Проживання міста, як і молитва, — це не прогулянка, а самотній шлях, на якому не буває попутників. Тому й читач, опинившись за допомогою провідника у серцевині міста, в якому заримовані Бог і Буг, залишається наодинці. І чим глибше занурення у власну ойкумену, тим ближче знання, що далі — за її межами. І якщо Вінниця у цих координатах дорівнюється Всесвіту, «Нова пташка» — це можливість зазирнути за край.


  1. Бодріяр Ж. Символічний обмін і смерть. Пер. з франц. Л. Кононовича. Львів: Кальварія, 2004.↩︎
  2. Качор Л. Місто на «В» та Південний пух: у неділю Татчин презентує «Вінницький триптих». VежA, 13 червня 2018.↩︎
  3. «Вінницька абетка», «Місто на “В”», «Південний пух».↩︎
  4. Однорог М. Вінниця співмірна людині – і людина — співмірна місту: Катерина Калитко презентувала нову поетичну збірку «Бунар». VежА, 4 липня 2018.↩︎
  5. Богуславська В. Лишіть мене у пам’яті на потім. Україна молода, 21 серпня 2018.↩︎
Дивіться також