Джоді Піколт, «Малі великі справи»
Пер. Марії Пухлій
К.: КМ-БУКС, 2018
П’ять днів насиченого читання «Малих великих речей» Джоді Піколт стали точкою неповернення. До роману проблеми чорних поставали для мене лиш у картинках бідних районів Нью-Йорка та культури репу як способу самоусвідомлення. Героїня роману Рут допомогла мені усвідомити, що чорне не завжди чорне, як і біле — не завжди біле.
У дім афроамериканки Рут вриваються поліцейські й арештовують її з підозрою на вбивство немовляти. Батьки хлопчика більш, ніж впевнені, що Рут помстилась їм за заборону торкатись малюка. Після першого огляду малого Девіса Рут знаходить у картці дитини записку від старшої медсестри «АФРОАМЕРИКАНСЬКОМУ ПЕРСОНАЛУ ЗАБОРОНЕНО ДОГЛЯДАТИ ЦЬОГО ПАЦІЄНТА». Усе життя жінка намагалася не звертати уваги на расизм стосовно себе, щоби здобути освіту і стати таким же членом суспільства, як і «білі» в Іст Енді, куди вона переїхала. Але тепер Рут не може просто проіґнорувати дискримінацію — їй загрожує ув’язнення. Можна припустити, що тема роману не актуальна й історії про несправедливість до чорних у ХХ столітті давно себе вичерпали. Проте, авторка роману переконливо доводить протилежне: суд над Рут постає саме у час каденції першого афроамериканського президента Барака Обами, а в суді досі не прийнято враховувати расове питання. «Я місяцями казала Рут, що судовий процес — це не місце, де варто порушувати расове питання. Якщо порушиш, то програєш справу. Але якщо промовчиш, то все одно за це заплатиш, адже назавжди збережеш браковану правову систему замість того, щоби змінити її (пер. авт.)», — зізнається собі Кеннеді, яка захищає Рут у суді.
Я бачу щонайменше три причини взятися за цю товсту книгу:
По-перше, роман допомагає зрозуміти, що ми насправді відчуваємо стосовно людей інших рас і культур, поруч з якими перебуваємо. Я з подивом усвідомила себе прихованою расисткою, не готовою до мультикультурності в білому українському суспільстві. Я дуже мало стикаюсь у житті з людьми іншого кольору чи культури, мало що уявляю про їхні звичаї, переконання, щоденні традиції. Існує лиш якась «моя» українська культура, і я відчуваю велику потребу її розвивати й водночас не відчуваю сили засвоювати те, що афроукраїнці, як Tvorchi чи Fo Sho розвивають у нашій країні. Водночас, я читаю афроамериканських авторів, як Тоні Моррісон, і слухаю музику афробританських виконавців, як Shabaka and The Ancestors. Для мене дуже важливо, що в цьому романі погляд на расову проблему поданий також із позиції колишніх і, можливо, теперішніх підкорювачів, а не з позиції підкореного. Такий підхід дозволив мені відкинути примус до співчуття й толерантності, щоби подумати, хто ми насправді, і хто ті, що живуть поруч із нами.
По-друге, книга відкриває пласт мало репрезентованої в Україні культури. Деякі її особливості були мені зовсім непомітні. Наприклад, подорослішавши, сестра головної героїні змінює колонізаторське ім’я Рейчел на автентичне Адіса. Райони Нью-Йорка, де відбуваються події роману, часто діляться не лише за соціально-майновим станом, а й за кольором шкіри. Щоб менше вирізнятися у суспільстві, де домінують білі, Рут доводиться щоранку випрямляти кучеряве волосся, щоб здаватися менш «афро». Ці деталі вихоплені з повсякдення розкривають суть речей, зазвичай нам закритих стереотипами, нами ж і створеними.
По-третє, авторка підготувала найбільш несподіваний фінал, який створює те рідкісне враження, коли ви прочитали книгу і тепер думаєте: «що це було?».
