(нотатки на полях верстки)
Одного з респондентів нашого опитування зацікавило, з чим саме пов’язаний вибір теми: мовляв, може, я про щось не здогадуюсь, може, є за кадром якась нова історія?.. Тобто, виявилося, проблематики крадіжки у мистецтві та науці як вона є недостатньо. Не вистачає скандалу. Сенсації. Яскравості. Гостроти.
І дійсно. Багато про що ми встигли поговорити у попередніх номерах: про труднощі перекладу, про інклюзію, нові виклики перед сучасною літературою тощо — і наостанок раптом про плагіат. Напевно, для когось це неочікуваний вибір для останнього номеру: замість розмови про те, чому абсолютний баланс і рівність (у конкретному випадку конкретної співпраці) неможливі і позбавлені сенсу в потенційному майбутньому.
За традицією я попереджую, що нижче будуть виключно мої особисті роздуми про феномен естетизації плагіату. Роздуми певною мірою абстрактні через тимчасове небажання називати імена.
Запитання для опитування цього номеру можуть сприйматися як занадто драматичні та занадто провокативні, занадто гіперболізовані, занадто… Завдяки цьому «занадто» сформулювалися важливі неочевидні речі. Відповіді завжди були різнi, але зараз вони, як ніколи раніше, створювали враження, ніби учасники отримали різні запитання (з соціологічної точки зору цікаво було б прослідити кореляцію між віком, місцем проживання, соціальним статусом учасників, наявністю символічного капіталу та їхніми відповідями). Наприклад, багато опитуваних пережили ситуації, пов’язані з плагіатом, але через різні причини вирішили не реагувати, не діяти, постаралися забути.
Підкреслюю, що йшлося саме про плагіат без якихось інших термінологічних обмежень у тому вигляді, як його сприймає кожна конкретна людина, і далі — чи почувається в безпеці, яким був (би) розвиток подій, якщо плагіат стався (б) у її житті. Але певна кількість респондентів (не будемо рахувати відсотки) не дала прямої відповіді на перше найпростіше запитання, чим є плагіат, — у випадку, коли мався на увазі саме він. Не алюзії, приховані цитати, палімпсест, гіпертекст тощо. Отже, оговорювати відмінності, здавалося б, не було жодної потреби (до того ж, на сторінках журналу, потенційний читач якого розуміє це й без зайвих пояснень).
Окрім юридичної проблематики феномену крадіжки в мистецтві, важливо усвідомити, що може відбуватися примусова нормалізація плагіату зсередини інтелектуального середовища, а потім й естетизація, починаючи від книжок із назвами на кшталт «Кради як митець. Креативні “фішки”, про які тобі ніхто не розповість». Все це розмиває кордони необхідної термінології, призводить до відсутності почуття базової безпеки, захисту, підтримки, почуття власності.
Як це працює?
___________________________________________________________________________
ситуація № 1: Мовчання (П — постраждала персона. С — спостерігач).
Одна організація краде концепцію проєкту та отримує для нього грант. Постраждала персона про крадіжку не здогадується, але про це повідомляє Спостерігач, який перший помітив і розпізнав плагіат. П розгублено запитує С, що тут, на думку С, можна зробити. С радить П не робити різких рухів.
«Проти цього фонду ти ніхто, якщо піднімеш галас, навряд хто встане на твій бік, лише істериком/істеричкою назвуть. Ти ж розумний/розумна, — співчуває С. — Це нормально, якщо ти робиш щось важливе. Треба радіти, якщо у тебе крадуть. Йдеш вірним шляхом».
Підсумки: П мовчить, С мовчить, організація реалізовує частково вкрадений проєкт. Опосередковано постраждалими і водночас співучасниками можна також вважати людей, які погодилися на участь у цьому проєкті, не знаючи про факт плагіату.
___________________________________________________________________________
Важливо пам’ятати, що на тлі будь-якої ситуації плагіату над постраждалим висить загроза осуду з боку суспільства. У випадку ігнорування проблеми спостерігачами рішення приймає постраждалий, опинившись наодинці зі злочином проти самого себе та моральною дилемою: змовчати або дати розголос. І тоді, як і в ситуаціях фізичного та психологічного насилля, відкривається виворітна сторона «презумпції невинуватості» (в лапках, тому що працює вона часто в однобічному порядку), знівечена, ніби у кривому дзеркалі.
Ти впевнена/впевнений, що тебе дійсно обікрали? Чи достатньо сильно тебе обікрали, або ти перебільшуєш? Може, це особиста образа, звинувачення з помсти? Може, ці ідеї просто були на поверхні, навіть якщо збігаються, наприклад, цілі фрагменти тексту? А може, ти менш відомий, молодший за плагіатора, і тоді як тобі несоромно звинувачувати старшого колегу? Добре, якщо все й так, якщо дійсно вкрали, то чи варто це доводити до конфлікту, хайпувати хочеться? Могли б тихесенько все вирішити, по-людські, навіщо життя ламати.
Кому ламати? Ні. Не варто хвилюватися за плагіатора, не йому, ні. Звісно, собі.
___________________________________________________________________________
ситуація № 2: Розголос.
Тепер припустимо, що постраждала персона вирішує не мовчати. Припустимо, що П знаходить інших постраждалих і разом їм вдається довести факт плагіату. Припустимо, що навіть (утопія) їм вдається добитися певної компенсації.
Якщо постраждалий — аспірант, а плагіатор працює у вищому навчальному закладі (або ж постраждалий — підлеглий, плагіатор — начальник; постраждалий — початківець, плагіатор — «майстер»; та будь-яка інша ієрархічна нерівність), яке майбутнє у постраждалого після умовного розгляду цієї справи та рішення на його користь? На яку реакцію оточуючих очікувати, чи є сенс розраховувати на публічну підтримку?
«Ну, — скаже старший товариш, — нерозумна дівчинка/нерозумний хлопчик, хіба воно того варто? Не краще було б перетерпіти
та створювати щось нове замість ненормального виснажливого процесу відновлення примарної справедливості?»
___________________________________________________________________________
Правда, щось нагадує? Звісно, дуже нагадує. Схожі запитання, на які ти вимушений майже безупинно відповідати у надзвичайно травматичній ситуації. Довго доводити, що ти дійсно постраждав, поки твою травму порівнюватимуть із іншими, тобі казатимуть: «А ось у мене/знайомого/сестри/колеги etc й не таке було, і нічого, просто у вашого покоління психіка тендітна стала». Де межа між сухою мовою закону та тонкими відтінками реакції суспільства?
— Завтра «вони» взагалі заборонять людям з нормальним почуттям гумору жартувати над національністю, а ми просто хочемо посміятися.
— Завтра «вони» диктуватимуть, як нормально виховувати дітей, зміцнювати родинні стосунки, а ми просто не хочемо підписувати Стамбульську конвенцію.
— Завтра «вони» всіх звинуватять у харасменті, а де докази, що п’яний Z зґвалтував Y в туалеті, а не просто поклав долоню на коліно в барі, як нормальний чоловік?
— Завтра «вони» повідомлять, що пенсіонерку неможна називати пенсіонеркою, бо це дискримінація. Ейджизм! Ейблізм! Сексизм! Лукізм! Нормальна людина вже слово не дозволить собі сказати, і ви оце називаєте демократією, це ви називаєте свободою!
Впізнаєте цю риторику? Цю до болю знайому риторику людей, які бояться засилля cancel culture, руху BLM, маршів за рівні права, metoo? У борців із «новою етикою» (ними самими вигаданою) все завжди «не так просто, як може здаватися на перший погляд». Все завжди не «чорно-біле». І ґвалтівник — не ґвалтівник. І злодій — не злодій. Тому сюди ж, до цього списку стереотипних висловів, можна додати:
— Завтра «вони» скажуть, що нормальні прийоми постмодернізму та крадіжка — одне й те саме.
Ні, ми не скажемо, що це одне й те саме, підміна понять — прерогатива інших. Проте ми спробуємо висвітлити правду.
У висловах, подібних до змодельованих вище, фігурують умовні ворожі «вони» (ситуативно «вони» можуть мати обличчя, але лише ситуативно; врешті-решт це все одно колективна сила, машина, яка в уяві суб’єкта висловлювання має на меті знести «все живе»). Подібні конструкти жахають перспективами, на кшталт: «Якщо нам вже сьогодні погрожують новомодною етикою, то що ж може статися завтра».
І — найголовніше — автори цих висловів у дискусії з опонентами зазвичай так чи інакше апелюють до «норми», яку самі й визначають.
Позиція влади. Позиція сили.
І в наслідок насильственна нормалізація, в координатах якої етика зображується як колективне зло. Цю помилку, як писала Ганна Арендт у The Banality of Evil, зробили і в процесі над Ейхманом: судді спиралися на те, що відповідач, тобто, Ейхман, мусить усвідомлювати злочинність власних дій, як «all “normal person”». Зазвичай противники «нової етики» скрізь бачать загрозу універсалізації, але парадоксально, що це вони порівняннями із неіснуючою «нормою» знеособлюють кожен конкретний випадок.
Ми не віддаємо цю територію інтелектуальної свободи, ми не змовчали сьогодні — і не змовчимо завтра. Якщо для старого світу, де легітимізують плагіат, це звучить як загроза, то ми й будемо втіленням загрози.
