сказати невимовне

сказати невимовне

Аркадий Штыпель, «Однотомник»

М.: Б.С.Г.-Пресс, 2019

«Однотомник» — ефектний фон сказати про любов тій єдиній, хоча на перший погляд може здатися, що книга зовсім не має відношення до жінки і лише трохи має щось до оди і до лірики. Автор книги говорить про себе і сам: художник пише.

Що ж за полотно перед нами?

До книги увійшли поезії з 4 книг, написаних раніше (у автора свої вічні історії), і група нових віршів, яка залишає кінцівку відкритою — рухомий квадрат А. Штипеля («жизнь — ночь с единственным окном»). Феномен Чорного квадрата полягає у кодуванні образів, чим і є «Однотомник». Поняття «симетрії» у математиці — не число і не форма, але спеціальний вид перетворень, деякий спосіб «ворушити» об’єкт. Завдяки тонкому поєднанню основ математики, фантастики, філософії, сил стислої пружини бунту, автор пише свою Джоконду, визначаючи стан рівноваги книги — точка істини. Вона ж дає світло.

Про себе автор говорить: «монстр с лапой перепончатой», вимовляючи це музикою тексту. Час йде. Монстр несе в собі код. У ньому зашифровано звучання епох і народів, образи сховані у віршах; у поєднаннях слів і букв не закінчаться комбінації, розплутуєш усі таємниці: «вертеп-евтерп», «лепест», «бедные мы бедные/ бедные некрасивые», «милостина-истина», але самі собою красиві ідеї — безглузда гра слів, образів і фантазій, якщо зсередини вони не живляться красою знання та досвідом. Але досвід і інтуїція — вже фрейдистський погляд: «ночь в летнюю сон», «каллиграфическое ресничество/ клякс голубые львы». Милостину подає йому час, істину пізнає він, вдивляючись в себе, вимовляючи себе, відбиваючись у світі та навпаки. Я — Всесвіт, за образом і подобою, де істина — критерій його реальності. Ця книга про Глибину.

Наш світ створений нами, говорить автор, і кожен читач поринає у текст настільки, наскільки зберігає вже свою рівновагу, адже ніщо не з’являється ні з чого, такий принцип збереження енергії. Перед нами розкрита історія мистецтв, значить, розвиток усього людства, відбиваючись у невичерпному я‑митець як частині цілого. Пливе я‑точка крізь віки. Мікро- і макроструктури Всесвіту вимовлені у тексті однаково яскраво і рівнозначно. Сіється пісок часу, не знає упину цей похідний марш годин-днів‑років.

У першій книзі «В гостях у Эвклида» автор говорить нам про віру. «Начала» виступають як властивість сприймати світ і бачити простір-час, відштовхуючись від тієї математики, яка вами прийнята. У «Однотомнику» прийняті обидві геометрії: евклідова і неевклідова, так автор визначає і розгортає свої світи, за допомогою фантастики шукає свободу. Слово «фантастика» все ж має грецькі корені, нагадує автор.

Автор ставить «Начала», текст математичних основ, у рівновазі з божественним початком, текстом Біблії.

Друга книга «Стихи для голоса» проникає через кольори (від сіро-коричневої гами до яскраво‑зеленого і золотого), через зміну планів, у музиці цей прийом посилення називається крещендо; через фізичний образ хвиля-частка «думка-хвиля/ ще і антропоморфна»; перехід від катренів до терцетів сприймається як розв’язання інтервалів, інтуїтивне прагнення до стійкості. Автор хоче вхопити мить часу, найменшу його частку.

Внутрішньо книга розвивається згідно теорії хаосу, при цьому базується на національних традиціях і рисах, автор перетворив на поезію власне себе — вірші можуть бути і без слів: «пять фрагментов», «держа-вю», «цепные стихи». Радянський режим, табори, «полоска заката цветом в скрипичный лак», «сон о весне», «распластались и летим/ тени нитей паутин», недосказаність, недо… «что явно противопоказ…», і «голос волка у‑у‑у», «хризантема цунами», «все точечки над і расставит время», і гімн-спіричуел, як крапочка над і.

«Стихи с комментариями» і «Перечень стихов» — віртуозне соло, імпровізація, що оголює гострий розум: «Перетекает душа — тень плоти/ говорят, она удлиняется на закате».

Книга третя «Вот слова» — відкривається у техниці фроттажа: психоаналіз, мандрівки углиб душі і у космічні далі, написана на одній вібруючій ноті я‑омм. М’яко і легко. Це відчуття себе («за окном навесом миллион тонн замерзшей воды», «подъем разгибом махи обороты соскок назад»). Відчуття перенесення себе як частини колективного несвідомого (я‑ноосфера Вернадського): «превращение вещества в существо/ и обратно существа в вещество»; себе як частини я‑космосу, я‑часу: «с трудом в игольчатое ушко/ протискиваются верблюды», «и я и мы нет нет да и оближем бесцветный лед небытия», (і мамонти, як символи епох лунають) «они ушли сами. Сами ушли./ Последнее стало разбрелось по мирозданиям, ибо мироздания покоятся на слонах».

Ілюстрація Ірини Сажинської

Четверта книга «Ибо небо» — лірична, наповнена філософією і акварельною ніжністю, «облачная гжель», «ласковыми ветерками» «потихоньку выветривающая имена/ казавшиеся незабываемыми». Тут «ветер исподтишка покусывает кусты», «не добежать до электрички/ и не допрыгнуть до потолка», і «времени огромный ластик/ стирает стирает наши слабые следы». У цій книзі автор все більше говорить «ми»: образ жінки, який до цього був поряд, вже нерозривний з ним (я‑тінь, я‑луна). Єдність. Весь світ стоїть за словом, так у сім’ячку є квітка, і є зв’язки-процеси-алгоритми існування.

І нові вірші все та ж лірика: «с не/ бесного свода/ покатилась слеза/ пло/ хая погода/ плохие глаза», «жалость где твое жало/ нежность где твой окурок», «то подмерзнет/ то оттает/ то накатит/ то отхлынет».

«Однотомник» звучить. Не лише словами: «нотный бант», «глас трубный летит/ медным гремя платьем», і «в заводи звуковой — стайка нагих скрипок», «дуб-контрабас», «рояль полукрылый». В усіх цих фресках і ямбах, анапестах витягування звуку, автор експериментує, здається, з усією можливою глино-матерією слова і думки, звертаючись до різних жанрів мистецтва, формує ще один змістовно-образний вимір. Перетікають в образи пісня-колискова («гуляй гоголем нога») і романс («бесшовные сны»), гімн-спіричуел і романтика вальсу («раз-два-три»), дисонує «перечень стихов».

Тут переплітаються символізм А. Беклина («море мертвых»), безпосередність М. Примаченко («Корова языком слизнула лето/ корова языком слизнула хату/ слизнула сине море/ степное солнышко в межбровье»), імпресія К. Моне («в стогах сена»), футуризм В. Кандинського («не столь уж интересен позитрон/ его встреч времени попятное мерцанье»), рух простору Ван Гога («перемещения в пространстве/ вечернее ночное время/ почти мистических удач/ где световой желтеет конус»), сюрреалізм С. Далі («каллиграфическое ресничество», «клякс голубые львы», «пока кузнечики стрекочут/ не то стрекочики кузнечат») і лоплоп-свобода М. Ернста («здесь пианиста фантастическая кисть/ как бы оживший корень мандрагоры/ выпрастывается из-под манжеты/ и ну бежать выбрасывая ножки»).

Тут місяць Срібного століття «какие белые ночные/ ночные розовые птицы», Пастернаківське «может впрямь какие крылья вдруг затеплятся как свечки» і «эта ночь давно притихшая/ шуршащая листвой завяленной/ ужасной пьесы репетиция/ в репертуаре незаявленном». Тут є час Набокова: «бабочка/ шелк золотая тушь»; ліричне, повне збентеження Єсенінське: «раскачались твои теплоходы», і Бродський все «смотрит на берег родной», ритми В. Маяковського: «что за ветра имя реполов или перепел», і вільні вітри Ділана Томаса, і модерний плин Д. Джойса, і…

Кінематограф, театр, живопис і скульптура, які ще приховані механізми у тексті, в словах, кожен підсвідомо визначає сам для розгортання світу книги. Уся історія мистецтв перед нами в алюзіях, в імперативі до таємних відсилань, натяків і знаків, прямих вказівок, двозначності, недомовок. Автор висвічує час через роботи митців усіх епох і народів, починаючи з первісного живопису: «где черный угль пирует с красной охрой/ вздыхает глина под ладонью мокрой», «они выглядят грустными на рисунках кроманьонцев».

Усе це розказано з чималою мірою іронії: «а время текло и текло/ дождями по стеклу/ слюнями по подбородку»), «все тайною озарено», «ищи дураков», «как если бы какой нимврод», така алегорія людського життя, тримайся на плаву, мовляв, в цих каламутних водах, а може, і образ блазня. Тут кіч і стилістичні методи поп-арту: «марно грають м’язами бронзові атлети». Фігури мови, як квіти в садах Аркадії.

Аркадія Штипеля — яскрава ілюстрація рядків Кадзуо Ішігуро з роману «Не відпускай мене» «Через мистецтво ми (людство) показуємо, які ми є».

Про божевілля треба казати окремо. «Однотомник» (так, життя одне) написаний якоюсь божевільною технологією мислення: платформа для підключення інтелектуального ресурсу (нова технологічна революція вже за вікном), бо маєш доступ до нової інформації, аналізу, дослідження, доступ до нових світів, інших вимірів. У фіксації моменту деяка документалістика, а може, просто манера автора вводити у вірші я‑реальність — з’єднати все, що бачить, і дати новий образ: так час йде. Тік-так, «стеклянные часы», в’язниця часу. Вдих-видих, просторово‑часова я‑точка. При цьому з самого народження і до смерті є присутніми я‑самотність і я‑страх — протиставлення людського життя масштабам Всесвіту: «вдруг кто-то явится», «комковато дыханье/ прожектор безумен/ окно одиноко», «уходит лето/ на юг на юг на юг», «я маленький/ я в первый класс».

Немає прав без обов’язків — думка про те, ніби людина може радикально змінювати своє середовище, не змінюючись при цьому сама, наївна. Тому у глибині є Нестор («вот разве Нестор»), і є горобці (у Гуляйполі їх називають «махновці»), використання дзвінких («оркестр золотые трубы/ турецкий барабан»), і посилення ритму, так звучить кров («по ком по ком тот колокол/ тот колокол по ком»). «Да/ старожилы не упомнят/ нет/ старожилы не упомнят/ чего они насторожили/ и насторожены зачем». Як той човен, книга прив’язана до загальносвітової культури, починаючи із історії древніх земель Шумера («ты — глина Шумера»), Вавілонської культури, до якої сходять багато аспектів сьогоднішнього світу, цей світ грунтується на числах. Числа у книзі розкидані усюди: у заголовках і назвах, усередині віршів. Щось невловиме Гетевське є, може, структура книги «Західно-східний диван» («Книга певца», «Книга любви», «Книга размышлений»), а може, так само яскраво звучить гімн жінці, але з еротизмом Клімта: «и ты, подруга ненаглядная, в полупрозрачной наготе/ ты неженкою виноградной/ под шубкой девичьей грустишь», «осчастливленный мрамор на диво веснущат/ с розовой затененной прохладой».

Числа ховаються у засобах музичної виразності, способах об’єднання і розділення окремих фігур і груп: стакато шістнадцятих «плечики, лучики, бровки», легато «осенняя любовь двоих людей осенних», тризвук, що вірш — це «…ангел затемненных территорий» і, нонакордом, «всей нашей жизни красная цена».

Здається, це безумство: набір слів, гра букв, численні натяки і символи — автор стукає уві всі двері, відкриваючи для кожного свою. Але, може, тільки так він і може сказати невимовне, визначити безформне, створити новий образ, який, можливо, проникне у душу, для кожного читача — свій. Його філософія занадто новаторська і дивна, занадто висока і занадто складна, упереджає нову епоху 4.0 і технології доповненої реальності.

Книга здається незавершеною — життя триває.

Письменниця, авторка науково‑фантастичних творів, художниця. Народилась у 1970 році у Запоріжжі. Закінчила НУ «Запорізька політехніка», інженер. Художні твори видавалися у багатьох журналах, збірках, антологіях в Україні та за її межами. У 2013 році отримала Національну премію України з фантастики в номінації «Повість». Живе і працює у Запоріжжі.