Слово і таїна «Живих перетворень»

Слово і таїна «Живих перетворень»

Маріанна Кіяновська, «Живі перетворення»

К.: Дух і Літера, очікується в 2020 році

«Ти» — перше слово цієї книги і той динамічний початок, що урухомлює власне-мову, початок «живих перетворень»: «Ти готова? — питає. — Ходи / По дорозі землі і води, / По дорозі надій і терзань, / По дорозі любові — за грань / Перетворення снігу в число, / Перетворення тіла у тло. / Зупиняючи серця ріку / В тому танці, що раз на віку, / Зупиняючи пам’ять…»

Тричі лунає питання: «Ти готова?» У відповідь народжується те «Я», котре відповідає не лише на рівні мови, а й усім своїм новим єством — у житті: «Я готова!» — мовчу, хоч кажу, / І ступаю на край за межу. / І наповнює світло мене — / Наче магма, іще кам’яне. / І удруге — ясне і просте, / Що в садах поза часом росте. / І утретє — жаске, на краю. / Я всерадісна — дійсна — стою, / Проступаючи лі-те-ра-ми / Крізь безчасне, до світла-пітьми».

«Ти» — «Я»: — між цими двома словами, наче між альфою та омегою, розгортається вся абетка перетворень свободи та любові, плачу та співу, болю та радості. «Я готова!» — лечу і горю, / Увібгавши себе у зорю. / Перетворюю біль у політ — / І радіється, діється світ».

Маріанна Кіяновська не згадує Бубера, не грає чужими словами; просто її кроки — назустріч голосу, який її кличе, — залишають сліди, «проступаючи лі-те-ра-ми».

Тут я не можу не згадати останній рядок останнього вірша книги Кіяновської «Бабин Яр. Голосами»: «сигми літер стигмами горять». Неможливо забути, як поетка читала цього вірша під мурами Софії Київської увечері в суботу 22 серпня 2020 року, завершуючи поетично-музичний перформанс «ЯR» Олега Ліпцина. Авторці здалося, що вона від хвилювання забула текст. Але навіть у глибокій темряві, коли око не розрізняло літер, слова лунали безпомилково, хоч їй самій здавалося, що вона прочитує їх із книги.

Там і тоді відбулася надзвичайна подія, про яку важливо знати й читачам «Живих перетворень», бо вона проливає світло на особливу метафізичну енергію цієї поезії.

Маріанна Кіяновська засвідчила: пам’ять Києва про Бабин Яр може вийти з темряви і явитися переображеною. Ми з великими труднощами віднаходимо мову, адекватну для розуміння всеохопного болю на міру людської цивілізації. Одну з перспектив про-явлення такої мови допомагає відкрити іконографія Оранти. Недавно Кіяновська сказала, що під час перформансу «ЯR» раптом усвідомила явну, але до того цілком «невидиму» річ: Оранта як тип ікони з піднесеними вгору руками, які одночасно благословляють людей і молять Бога про допомогу, наділена таким самим жестом, як і в Мойсея. У відомому біблійному описі битви цей жест Мойсея запевнював його народові перемогу. Фізичне зусилля молитовно піднесених рук безпосередньо передавало метафізичну волю, намір не втрачати надії. Жест Мойсея і жест Оранти безсумнівно співвіднесені один з одним, — але які сенси за цим стоять?

Філософ Сергій Борисович Кримський приділив велику увагу цьому символу у своїй книзі «Під сигнатурою Софії». Кримський не втомлювався підносити руки, відтворюючи цей молитовний жест Оранти для кількох поколінь своїх учнів і слухачів, яких він приводив у Софію. Цей видатний мислитель був би вражений інсайтом львівської свідчині миттєвого злиття жесту Мойсея з жестом Оранти в реальності наших днів — після десятиліть радянського агресивного атеїзму та забуття.
Маріанна Кіяновська під час перформансу «ЯR», який і сам був вибудуваний на внутрішньому досвіді подолання смерті, пережила містерію злиття двох молитов і двох жестів. Відразу після того вона зізналася, що ясно відчула, як Київ і його метафізичне серце, Софія Київська, у ті позачасові миті тривання дійства перетворили оживлену пам’ять про євреїв, які загинули в Бабиному Яру, у живу пам’ять про них як дітей Києва, дітей цієї землі. Сотні киян плакали не як глядачі, а як живі безпосередні свідки. «ЯR» проживався присутніми не як вистава, а як містерія. Так відбувся перехід від мови символів до живого життя, пробудження зовсім іншого ставлення, пов’язаного з відчуттям причетності. По суті, сталася метаморфоза, яка і становить суть «живих перетворень».

Ще одним свідченням реальності перетворення тут і зараз є ось ця книга. Поза обмеженнями простору і часу, означених як безумовні, вона утверджує можливість досвіду перемоги над смертю. Вона — про найпотаємніший відгук людського єства в його земному бутті на питання: «Ти хочеш? Ти готова?»

Людська душа, навіть не знаходячи в собі інших сил, здатна оголити слух, ніби нерв, і в самій собі почути: «Я готова!» — кажу, хоч кричу. / Я готова — в юдолі плачу. / Тут і зараз, щомиті і вже / Це тривання мене береже. / Кожен день я для Тебе живу. / Кожну мить — у яві й наяву».

За логікою такого переживання, коли «І діється, і волю переймає, / І мерехтить, і воздається світ, / Побачений неначебто уперше, / Мов криги сіль, що в льодостав пливе», зовсім не смерті належить останнє слово, і не вона визначає обмеження перетворень. Свобода людини прямо пов’язана з подоланням стереотипу про примітивну ідентичність, де одного разу зафіксоване усвідомлене «Я» щоразу виявляється тотожним лише собі: «Я вільна тільки в час метаморфози, / Коли закони інші, ніж завжди, / Коли зненацька випрозрілі сльози / Стають тонкими лезами слюди…»; «Я вільна лиш воскреснувши, і вмерши, / І знов перетворившись у живе». До слова, того ж таки вечора 22 серпня 2020 року у дворі Софії Київської звучала музика Валентина Сильвестрова, яка переплітала нитки Agnus Dei та Шевченкового вірша «Дивлюсь, аж світає».

*

По-новому дихати і випрямляти хребет звуть ніби аж надто невибагливі та, на перший погляд, прозорі рядки: «Прямоходіння з устя ріки і вгору. / Прямохотіння мати себе прозору. / Чаша містерій повна, як тінь листка. / Я не зникома, просто така тонка…»

У книзі «Живі перетворення», більшість віршів якої були написані в травні 2020-го, немає жодної згадки про пандемію чи карантин. Немає плакатних формул на тему боротьби за свободу проти диктатури. Проте у цих віршах є міць опору стихії брехні та зла.

Що може протиставити цій стихії крихка людська істота з її непевним людським життям? «…Усе, що я хочу, — насправді не мати страху. / Та страх не зникає — просто приходить потім. / Зі світу, в якому я стану колись осанна, / Із дому, з якого до Бога прийду остання, / Стається дорога, замкнувши себе у кола, / У рух по спіралі, по літері — до ніколи».

Хай би як страх не знесилював, поневолюючи, звичайну смертну людину, він не має влади над людиною-свідком. Про що говорить мовчазна прямота хребта свідка? Словом починається і Словом закінчується все на світі. Через Слово і завдяки Слову відбуваються найголовніші перетворення. «Випити море» спілкування — навіть у вкрай фрагментованому соціумі — не здатний жоден диктатор. А де є Слово, там є внутрішня глибина порозуміння. А де є порозуміння, там із товщі слів народжується Слово Свободи, один із ключових паролів майбутнього.

*

У нашому повсякденні ми майже звикаємо — до того, що чорне називають білим, а нас мають за збайдужілих дурнів. Поступово ми перестаємо реагувати на повсякденний публічний обман і окозамилювання, і тож ця звичка застигає, тверднучи, як асфальт, ретельно ущільнений дорожніми катками постправди та всіляких гібридних протистоянь у нових мас-медіа.

Якому слову сьогодні під силу проламувати цей асфальт і прокладати зовсім інший шлях? Хто спроможеться на безоглядну відвагу дати ім’я новому початку, що відмежує себе від міріадів мертвих слів, які перетворюються на цифровий пил і прах, та які, ніби пісок, нанесений смерчем, ущент забивають інформаційний простір і наші голови?

Мова йде про повстання людської душі, про к’єркегорівський «стрибок», по суті — про нову альтернативу змертвінню, яка відтепер має ще одне ім’я — «живi перетворення». У цих словах — таємниця нової енергії наставання, ставання: «Перетворення вод — безконечне у ритмі повторень / Розмикання й змикання поверхонь: жаске, мерехтке. / А тоді утікаю углиб. Мій невидимий корінь / Весь дощенту живий, весь — початок, весь — Слово, яке…»

Маріанна Кіяновська

У певному сенсі цей «невидимий корінь» — «весь дощенту живий, весь — початок, весь — Слово, яке…» є новою ниткою Аріадни. Адже корінь для рослини — «знаряддя» росту, «орган руху». Це особлива метафора, сенс якої — прямувати до світла. У який ґрунт укорінене невидиме? Живий невидимий корінь, початок і «весь — Слово, яке…» співприродний із тим Словом, котре має виразні біблійні прикмети, переплетений зі Словом, яке — «відлуння відлунь». Парадокс укорінення зближує інтуїцію Маріанни Кіяновської з ключовою темою Сімони Вейль у її геніальнiй книзі «Укорінення».

Альбер Камю і Томас Стернз Еліот говорили про «насіння» «Укорінення» (це «насіння» — наріжний образ в універсумі ідей Сімони Вейль), маючи на увазі рідкісні, унікальні, але й реальні шанси для майбутнього Європи і світу. Хто з нашого майбутнього здатний відповісти на оті очікування Камю й Еліота?

Еліот після Другої світової війни написав у передмові до англійського перекладу «Укорінення»: «Її роздуми про людські права та людські обов’язки розкривають фальшивість фразеології, яка досі побутує, і яку широко використовували під час війни як моральний стимул».
Таким протиставленням фальшивій фразеології, що прикидається «моральним стимулом», сьогодні є голос «живих перетворень» із України.

Не треба себе обманювати: мода на постправду почалася не в XXI столітті. Іще 1943-го року Олександр Койре у своєму аналізі механізмів виникнення брехні описав їх так, ніби аналізував останні новини з 2020 року: «Ніколи так не брехали… справді, день за днем, година за годиною, хвилина за хвилиною, заливали світ хвилі брехні. Слово сказане, слово написане, газета, радіо… весь технічний прогрес поставлено на службу брехні. Сучасна людина — тут нам ідеться, знову ж таки, про людину тоталітарну — купається у брехні, дихає брехнею, піддається впливу брехні в усі миті свого життя».

Прямим продовженням такої нестримної політики брехні в XX столітті стала інтенсивність насильства. Ці уроки сьогодні давно забуті. Але забули не всі. Мене вразила думка композитора Валентина Сильвестрова, висловлена цього літа в особистій розмові між нами. Сильвестров сказав у контексті дії смертельних вірусів та їхнього впливу на життя суспільства — сьогодні й у недавньому минулому: «Усіх жахає нинішня пандемія. Але в XX столітті була ще страшніша пандемія: комунізм або фашизм, наприклад. І ніякого карантину не було. Пандемія була духовною, а не фізичною…»

Що протиставляють машинам брехні та насильства несподівані відкриті обличчя свідків гідності? Нагальність протидії «симптомам» фашизму та комунізму в наші дні виводить сотні тисяч людей на вулиці Білорусі.

А ще цьому зловісному контексту диктатур протистоїть «невидимий корінь» живого голосу: «Про себе — тільки правду. Правди мало. […] Дощенту голе серце поламало / Відлуння болю: виник резонанс…»

*

Із ким і про що говорить людина у травні 2020 року, коли сотні мільйонів фізично опинилися в ситуації тотальної карантинної ізоляції? Можливо, з кожним — і про все. Але щоб говорити, спершу треба вивільнити себе зі стагнації, помислити світ за лінією обрію, вдихнути повітря. І тоді голосом стане навіть те несказанне, що заіснує за межею слів чи зненацька зробиться видимим у котромусь із перетворень живої мови: «Вийду з дому, розтріпочу груди, / Промандрую небом з краю в край. / Час здирання шкіри й з віч — полуди, / Час вмирання на дорозі в рай…»

Слово було при початку створення світу, Слово вміщає таїну і можливість кожної істинної метаморфози. Голос від першої особи відкриває причетність «Я» до найсокровеннішої метафізики проростання часів один з одного і самих зі себе, коли жива, наповнена світлом людська, але й космічна свідомість поєднує час із часом, світ зі світом, сполучаючи «звеселенні вселенні» в єдиному ритмі пульсації та мерехтіння: «В мені коріння часу, що росте, / Як зорепади, висіяні в літо. / І в кожну мить солодке і густе / Пульсує в жилах світло цього світу. / У нас із ним одне серцебиття, / Одне на двох тривання таємниче, / Одна на двох любов, одне дитя, / Яке сміється і до себе кличе».

Ілюстрація Ірини Сажинської

*

Та є ще один, особливий різновид перетворення.

Перетворення у культурі — це переклад. «Переклад — перетворення речей в слова моєї мови досконалі», як сказала авторка «Живих перетворень» в іншій своїй поетичній книжці. Маріанна Кіяновська — відома перекладачка. Вірші Болеслава Лесьмяна, Юліана Тувіма, Бориса Херсонського та багатьох інших поетів у її перекладі виконують важливу роботу перенародження поезії з мови в мову. Маріанні Кіяновській важливий вірш як transcensus. Пишучи передмову до книги вибраного Бориса Херсонського, Кіяновська зазначає, що поезія буває «по-справжньому трансцендентна, в істинному значенні латинського дієслова transcendo — як переступання, перевершування, виходу за межі. Вона навіть не описує, а вприсутнює дещо із того, що принципово недоступне пізнанню, коли пізнання ґрунтується на досвіді суто матеріального світу, який не може мислити і описувати себе через відсутність». Ця оптика прочитання багато в чому застосовна і щодо власного письма поетки, де transcendo виявляється одним із методів проявлення метаморфози: «…Перетворюю біль у політ — / І радіється, діється світ. / І молюся, бо знаю слова. / І радіється з мови трава. / І триваю у мові завжди / На дорозі землі і води, / На дорозі надій і терзань, / На дорозі любові — за грань».

Іноді формою для того, що можна назвати «польотом», стає вогонь: «Ковтаю вогні перетворень, ковтаю вогні / Важких перетворень живого всього і в усьому…», за яким — світло, що вічно діється і вічно триває: «Та все залишається скрізь. Пам’ятаю політ, / В якому без меж відбувається суще й несуще, / І діється світло, яке перетворює світ, / Бо тільки воно не минає і любить найдужче».

Відтак «сурма у шумі» проривається крізь мову, яка нічого не означає ні для того, хто каже, ні для того, хто слухає, нотою чи то осяяння, чи Одкровення: «Кожна ціна — життям. Лиш така ціна / Жити дає. Яса, наче світло, — біла. / Голос, яким говорю, що йде війна, / Зрячий насправді більше, ніж голос тіла».

Кіяновська глибоко трансформує усвідомлення і сенси слова «перетворення». Для того, хто прочитає цю її книгу, слово «перетворення» більше ніколи не буде таким, як раніше. У світобудові її тексту «перетворення» стає словом-метаморфом і поводить себе непередбачувано, як і все по-справжньому насичене енергією діяння та волевиявлення.

Інтелектуальна історія слова «перетворення» у нашій мові вийшла на новий виток. Попередній етап альтернації значення цього поняття особисто для мене був забарвлений українським перекладом назви ключової книги Тімоті Снайдера «Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь. 1569-1999 рр». Перенароджена, жива семантика «перетворення» відтепер відлунюватиме мені й у значенні англійського слова reconstruction.

*

Для політичної нації України після Революції Гідності важливим є і конкретний досвід синтезу далеких одне від одного, часом зовсім не схожих дискурсів, форм пам’яті й уявлень про минуле та сьогодення різних міст і громад нашої країни. Там, де зазвичай бачать розриви, нелегко зав’язувати нитки і створювати канву для конструктивної і плідної взаємодії. Синтез і взаємодія в українській культурі сьогодні — на вагу золота.

Радянське суспільство фактично було вкрай фрагментованим, і навіть у пострадянській дійсності дистанції, зокрема в царині культури, скажімо, між Львовом та Одесою, здавалися незрівнянно більшими, ніж між Ліоном і Марселем, а міські середовища і середовища всередині середовищ існували вкрай відчужено.

Кіяновська бере на себе ініціативу й відмовляється сприймати такий стан речей як універсальне й непереборне соціокультурне явище. Вона протистоїть відчуженню і долає культурну дистанцію у найприродніший для себе спосіб — перекладаючи поетів, щоразу перестворюючи поетичну мову як «домівку буття» — заради можливості не просто вести розмову, а й щоразу розуміти одне одного. При цьому вона, українка і львів’янка, усвідомлює різність досвідів, котрі відділяють її, не єврейку, від співрозмовника-одесита. Зокрема вона пише у передмові до нової книги Бориса Херсонського «Будем теплом и пеплом»: «Херсонський як особистість був вихований всередині єврейської культури “після Голокосту” — на відміну від мене, яка виросла на розповідях про Голодомор, про Бандеру і УПА, про українських січових стрільців, про вивезених до Сибіру в товарняках цілими сім’ями українців Галичини, про операцію “Вісла” , про УГКЦ у підпіллі. Але зате мені майже не розповідали про прадідів, про родинне дерево, про наш рід, про моє коріння. І про Голокост я фактично дізналася вже у дорослому віці, навчаючись в університеті, й далі дізнаюся — щодня у своєму нинішньому житті. Але ще дотепер мої “питомі асоціації” інші, ніж у Херсонського, навіть структурно».

До слова, передмова Маріанни Кіяновської до нової книги Бориса Херсонського «Будем теплом и пеплом» — зразок нової української есеїстики у сфері філософії культури, причому це есеїстика найвищого європейського ґатунку. Для студентів Києво-Могилянської академії та інших українських університетів ця справді якісна культурологічна лектура, яка дозволяє простежити за епізодами зустрічей радше подібних, хоч у дечому радикально не схожих форм досвіду, може стати по-справжньому захоплюючою пригодою.

У видавництві «Дух і Літера» нові книги Кіяновської та Херсонського виходять майже одночасно. Парадоксально близькими є окремі внутрішні сюжети «Живих перетворень» та «Будем теплом и пеплом», деякі лейтмотиви, відкритість цієї поезії до священного у щоденному житті людини. Книга Маріанни Кіяновської «Живі перетворення» зосереджена на невидимому — власне тому невидимому, без якого неможливе людське існування як таке. З граничною відвертістю вона передає найглибший досвід проживання особистого через сакральне, коли радість стається і діється у людині саме як ключова передумова якщо не співтворення і співперетворення світу, то принаймні співіснування із універсумом.

А тому слова: «…Час кінця й начала, вперше, може, / Видимий, на дотик — іскра мов, / Весь мені належить, Боже. Боже, / Сходжу і заходжу — вся — в любов. / І ридаю, Боже, і радію / Як умію в малості своїй. / Дай мені тривання. І надію, / Боже, дай. І світлом заподій!» — прочитуються не декларативно, а інтимно, причетно і, по суті, молитовно.

*

«Про Бога можна говорити лише з Богом», — твердження філософа. Але поет може бути свідком свободи і глибини такої розмови та її таємниці; і навіть коли здається, наче поет говорить із Богом, насправді він лише слухає Бога, молиться до Бога, осягає Слово, яке було і щоразу є на початку Творення, він пізнає — через Слово — себе як Боже творіння. Таке поетове вслухання і пізнання трансформує його розуміння природи речей, відтак велике раптом сприймається як найменше, а найменше, наприклад, фотон чи «тіла порошина», виявляється наділеним найвищим потенціалом енергії світла. «Боже, світла дай, тепла вділи! / Я молюсь неложними вустами — / І радію радістю малих / В їх живих оселях над містами. / І стіну долаючи вогню, / Що питає і не пам’ятає, / Я відповідаю, наче сню, / І душа мене переростає…»

*

Найсокровенніше, довірене читачам, які тримають у руках цю книгу, наділене силою і сенсом цілком достовірного свідчення про живу Божу Присутність, про таємницю звертання людини до Бога, про Таїнство Розмови, коли людина відчуває, що її почуто. Достеменність такої взаємодії має властивості епістеми, відтак навіть цілком звичайні, звичні слова набувають онтологічного сенсу.

У віршах Кіяновської немає жодного зайвого слова. «Живі перетворення» можуть бути прочитані як щоденник — але не людини, а людської душі, яка іноді «стає потоком у польоті», але хоч переважно існує вкорінено й тихо. І якраз таке сприйняття до певної міри впливає на прочитання збірки «Бабин Яр. Голосами», яка побачила світ у видавництві «Дух і Літера» три роки тому, воно змінює внутрішню реальність цієї книги.

І тоді, можливо, у книзі «Бабин Яр. Голосами» починають звучати ще два голоси. Можливо, це нагадує присутність Мойсея та Іллі на горі Фавор у момент Преображення, й для когось, можливо, триває їхня ще не закінчена розмова.

Благословенний образ Оранти в Софії Київській наших днів допомагає пробудити невидиме з видимого, а відтак дозволяє нам відчути таємницю — недоступну для профанації, вільну від немочі ялової, затертої, до краю секуляризованої мови. Не усічену й не ізольовану таємницю, але таку, котра щедро ділиться із живими своєю живою містерією. Нові вірші Маріанни Кіяновської звучать не тільки як псалми —після псалмів Давида, а й як голоси — після збірки «Бабин Яр. Голосами».

*

Чи відчуваєте ви, як змінюється наш спільний простір і розділений усіх з усіма досвід громади, коли наша сучасниця і співгромадянка каже (а моя душа є вільною повторювати за нею): «Зі світу, в якому я стану колись осанна, / Із дому, з якого до Бога прийду остання…»? У чому полягає «прямохотіння» (і «прямоходіння») цієї книги? Якою вона хоче бути в руках читача? Довіра «Живих перетворень» до кожного з нас є такою, що по-справжньому все в руках того, хто читає і відчитує: «Жива неопалима купина — / Ясна, пекуча, золота, крилата, / Жаска, висока серця глибина…»

Філософ та громадський діяч, директор Центру Європейських гуманітарних досліджень Національного університету «Києво-Могилянська академія». Має грунтовний досвід викладання в провідних університетах Франціі, Італіі, Німеччини, США. Є кавалером Ордену академічних пальм (Франція). Академік міланськоі Academia Ambrosiana. Автор численних публікацій з інтелектуальної історії Європи англійською, французькою, італійською, німецькою та іншими мовами. Особливу увагу приділяє дослідженню ідей Ханни Арендт, Сімони Вейль, Емманюеля Левінаса, Пауля Целана, Осипа і Надіі Мандельштам, Миколи Зерова, Василя Зеньковского. Консультант з питань релігії та стратегічного планування Державної служби етнополітики і свободи совісті. Почесна відзнака «За інтелектуальну відвагу» (Капітула незалежного часопису «Ї». Львів). Народився і живе у Києві.

Дивіться також