среди встревоженных первоцветов

среди встревоженных первоцветов

Филологиня, журналистка, поэтесса, переводчица. Родилась в 1998 году в Киеве. Студентка Школы журналистики и медиакоммуникаций Украинского католического университета. Участница Международного литературного фестиваля в рамках Форума издателей (Львов), фестиваля «Остров Европа» (Винница), Всеукраинского инклюзивного проекта «Почути». Стихи и переводы публиковались на порталах Litcentr, Kyiv Daily, в альманахе «Артикуляция» и др. Живет во Львове.

маленький пастушонок

белые овцы живо бежали по небу
проворно преодолевая борозды
оставленные

не то трактором
не то самолетом

маленький мальчик лежал в траве
и сосредоточенно пытался
посчитать всех тех бегунов

сбиваясь снова и снова
он хмурился и начинал
свой отсчет снова

«где же ты небесный Пастух?
почему никогда не показываешь своего лица?
пятая шестая седьмая…»

«почему я должен считать твоих овец?
тебе совсем нет до них дела?
тринадцатая четырнадцатая пятнадцатая…»

«все те овцы — твоя проблема!»

«где же ты?
где же ты…

и почему я
один…»

мале пастуша

білі вівці хутко бігли небом
спритно долаючи борозни
залишені

чи то трактором
чи то літаком

маленький хлопчик лежав у траві
та зосереджено намагався
полічити всіх тих бігунів

раз за разом збиваючись
він супився та починав
свій відлік знову

«де ж ти небесний Пастуше?
чому ніколи не показуєш свого обличчя?
п’ята шоста сьома…»

«чому я маю лічити твоїх овець?
тобі зовсім нема до них діла?
тринадцята чотирнадцята п’ятнадцята…»

«усі ті вівці — твоя проблема!»

«де ж ти?
де ж ти…

і чому я
сам…»

* * *

когда мы были детьми
имели такую привычку:
возвращаться домой через поле

каждую весну и лето
зимой же оно нас пугало
поэтому мы не подходили к нему близко

но один раз заглянув в глаза слепому мы поняли:

черная земля это зрачок
огромного зеленого глаза
что слепнет с первым снегом

теперь каждый вечер приходим к полю
с ведрами полными воды
чтобы у поля были слезы
ведь глаза —
глаза плачут
хотя и не всегда
слезами счастья

* * *

коли ми були дітьми
мали таку звичку:
вертати додому через поле

кожної весни та літа
взимку ж воно нас лякало
тому ми не підходили до нього й близько

але одного разу зазирнувши у очі сліпцеві ми зрозуміли:

чорний ґрунт є зіницею
великого зеленого ока
що сліпне із першим снігом

тепер ми щовечора приходимо до поля
із відрами повними води
щоб поле мало сльози
бо очі —
очі плачуть
хоч і не завжди
сльозами щастя

тихое, безымянное

кто-то снова
украл нашу летнюю ночь,
чтобы спрятать в свой сундук,
осторожно сложив вдвое

не подозревая,

что сундук — дырявый

и, конечно же,

даже не догадываясь,
что рассвет покарает злодея,
забрав все награбленное

тихе, безіменне

хтось знову
вкрав нашу літню ніч,
щоб сховати до своєї скрині,
обережно склавши удвоє

не підозрюючи,

що скриня — дірява

та, звісно ж,

навіть не здогадуючись,
що світанок покарає злодія,
забравши усе награбоване

дома

сегодня
вечер вымазался в сладком меде лета —
не отмыть до самой осени
я вернулся домой утомленный и томимый жаждой
а еще дурно пахнущий и распылавшийся
как перезревшая груша которую доедает оса
приоткрытая дверь ванной отламывает
свежий ломоть теплого света
на кухне бормочет что-то старенький
бабушкин радиоприемник
я смотрю в зеркало
но вижу лишь чужое отражение
кажется мы еще не знакомы
привет

вдома

сьогодні
вечір вимастився у солодкому меді літа —
не відмити до самої осені
я повернувся додому стомлений і спраглий
а ще смердючий та розпашілий
як перестигла груша яку доїдає оса
привідкриті двері лазенки відламують
свіжий шматок теплого світла
на кухні бурмотить щось старенький
бабусин радіоприймач
я дивлюсь у дзеркало
але бачу лиш чуже відображення
здається ми ще не знайомі
привіт

Анна

тонкая красная линия
это знак твоего
бессмертия

так говорила тебе твоя бабушка
когда ты — маленькой — бегала босая
под старыми вишнями

однако что ты будешь делать
когда солнце наконец зайдет
за темную черту
на горизонте

сорвешься ли с места и побежишь
или откроешь все окна настежь
или разобьешь всю посуду вдребезги

или встанешь и посмотришь сумеркам
в глубокие
черные
глаза

что будешь делать
когда красная линия исчезнет
вместе со светом солнца
которое заберет с собой
и этот
последний
день

Анна

тонка червона лінія
це знак твого
безсмертя

так казала тобі твоя бабуся
коли ти — малеча — бігала босоніж
під старими вишнями

однак що ти робитимеш
коли сонце врешті зайде
за темну смугу
що на горизонті

чи зірвешся з місця і бігтимеш
чи відкриєш усі вікна навстіж
чи розіб’єш увесь посуд вщент

чи станеш і подивишся сутінкам
у глибокі
чорні
очі

що робитимеш
коли червона лінія зникне
разом зі світлом сонця
котре забере із собою
і цей
останній
день

Errare humanum est

                у меня есть
               перетканное жилами тело,
               убогое свидетельство того, что я существовал
                Яцек Подсядло

«цветы бодлера рождаются злыми и мертвыми» —
так записал ты в своем дневнике

а уже весной
в лесу за городом
среди встревоженных первоцветов
они нашли бледное обездвиженное тело
твоего здравого смысла

и началось:
некролог в газету
причина смерти
кто скажет родным
кому достанется наследство
где то чертовое завещание
эксгумация и повторные
экспертизы
почему-то у них здесь так заведено —
приравнивать смерть здравого смысла к смерти личности

«обезумел» — так написал кто-то в твоем дневнике
а ты лишь усмехнулся в ответ
и спрятал цветок фиалки между тех страниц

Errare humanum est

                я маю
                перетикане жилами тіло,
                вбоге свідчення того, що я існував
                Яцек Подсядло

«квіти бодлера народжуються злими й мертвими» —
так записав ти у своєму щоденнику

а вже навесні
у лісі за містом
поміж сполоханих першоцвітів
вони знайшли бліде знерухомлене тіло
твого здорового глузду

і почалось:
некролог у газету
причина смерті
хто скаже рідним
кому дістанеться спадок
де той бісовий заповіт
ексґумація та повторні
експертизи
чомусь у них тут так заведено –
прирівнювати смерть здорового глузду до смерті особистості

«збожеволів» – так записав хтось у твоєму щоденнику
а ти лиш всміхнувся у відповідь
та сховав квітку фіалки поміж тих сторінок

* * *

белая мать касается дна
когда камень прорастает
деревом

рыбы становятся яблоком
тело твоё — песком

ты выходишь из воды прозрачный
живот твой — небесный фон

ты забыл как нужно молиться
и как люди поступают с врагом

мальчики идут к воде —
их не учили бояться смерти

белая мать им улыбается
а ты выходишь на свет

и через миг находишь на берегу
лишь оставленную детскую
обувь

* * *

біла матір торкається дна
коли камінь проростає
деревом

риби стають яблуком
тіло твоє — піском

ти виходиш з води прозорий
живіт твій — небесне тло

ти забув як треба молитися
і як люди чинять із ворогом

малі хлопці йдуть до води —
їх не вчили боятися смерті

біла матір до них усміхається
а ти виходиш на світло

і за мить знаходиш на березі
лиш покинуте дитяче
взуття

Перевёл с украинского Павел Кричевский

Поэт, педагог. Родился в 1961 году в г. Ромны (Сумская область). Окончил факультет иностранных языков Сумского государственного пединститута. С 1993 года живёт в России. Почетный работник образования Российской Федерации. Публиковался в журналах «Цирк “Олимп”+TV», «©оюз Писателей», в альманахе «Артикуляция», на порталах «Post(non)fiction», «полутона» и др. Живёт в д. Турово (Московская область).

Дивіться також
Катажина Сьльончка
Бартош Попадьяк
Микола Гуменюк