треба дотиснути до весни

треба дотиснути до весни

фото Олександра Хоменка

Перекладачка, поетка, музикантка. Народилася в Києві. Магістр філології. Перекладає з французької та англійської. Фіналістка поетичних конкурсів «Молода Республіка Поетів» та «Dictum», лауреатка конкурсу видавництва «Смолоскип», учасниця фестивалів «Книжковий арсенал», «Київські лаври», «Ї», «BookForum», «Translatorium». У 2016 році у видавництві «Крок» вийшла дебютна збірка поезій «Lichtung». Мешкає в Києві.

bad seeds

1.
два роки тому бабуся висадила на дачі кілька саджанців
зробила ретельний запис про кожен із них: тут персик тут абрикос
а тут черешня
хто ж знав що саджанці виявляться такими несерйозними, такими до сказу вредними

малі нахаби
міняються місцями щоразу як місяць змінює стать
і що тепер ті записи що тепер спогади як не ніч яка витікає крізь пальці
це через них через цих непослухів у неї буває такий напружений такий відсутній погляд як в ополонки що в ній її хрестили
це вони остаточно сплутали їй думки так що ті тепер буяють малинником
випили всю воду з колодязя не лишивши нічого нещасним помідорам беззахисним перцям   тонкорукій полуниці

стара груша осудливо похитує головою
а от її сусідка-яблуня вже давно нічого не помічає
вона простягає сплутані гілки до неба мріючи про той час
коли зможе нарешті похизуватися перед вітром нечисленними проте червонощокими іще яблуками
і водночас боячись адже доведеться відпустити їх котитися похилим городом
слизькою стежкою

бабусю чуєш облиш тих непослухів нехай набігаються
вони ще осядуть відростять коріння волосся заведуть власні спогади
ми пізнаємо їх за плодами їхніми
а коли ополонка місяця затягнеться кіркою хмари
вони прийдуть по черзі за старшинством поцілувати тебе у щоку — запечене яблучко

2.
виноград загнив прямо на лозі
назло тій що постійно забувала його ім’я
називала його то іменем собаки приблудного
то йменням дороги довгої ніби нерв
і садова полуниця перевелась
ніби образилася що над нею спиляли кубло молодих гілок

речі дражняться перебігають із місця на місце коли вона відвертається
за нестачі співрозмовника вона скаржиться на них усім старим деревам на ділянці
але розуміє її тільки горіх із ціпком
тільки він може зазирнути у вікно першого поверху

уночі вона рахує кількість ударів на хвилину: гуп гуп   гуп гуп
бо хоче знати о котрій треба вставати
щоби встигнути позбирати зірки що висипалися з подолу незграбної яблуні
та теж її розуміє
просто не може цього пояснити
дощ вимив усі слова з її коріння
імена виклювали з пам’яті птахи
черв’яки наробили дірок в аркушах на яких вона записала як назвала дітей

* * *

крути мене у своєму колесі, боже педалей, крути
вся сила моїх ніг твоя; з лоба скрапує піт
коли я верхи мені не страшно втім я ніколи не боялася висоти
навпаки, я боюся загрузнути у житті неначе в сипкій крупі

бережи мене, боже вцілілих шин, від глибоких ям,
від швидких важких вантажівок і поганих доріг
наречи мого оленя найдавнішим у світі ім’ям
почепи йому сонце-фару на лівий, місяць-дзвоник на правий ріг

я ж бо на ньому збираюся з розгону скочити у туман
дай йому міцні металеві крила і гострий зір
над нами кпинитиме реготливий місяць — молодик-оттоман
вигнутий мов його ятаган хитрий неначе казковий візир

тому я прошу тебе, боже робочих гальм і яскравих фар
не дай йому нас забрати у свій холодний сирий ясир
попереду в нас виснажливий ніби під гірку шлях жадібний мов лихвар
треба дотиснути до весни весна візьме нас усіх на буксир

міфопоезис

може, шкода що на нашій пальмі не водиться змій
я хотіла б знати
як виник цей наш безлюдний острів
якої богині сосок здійнявся над поверхнею моря
та й плоди в неї не їстівні, хіба що для білки

білко-білко, ти, що пізнала правду
ти, що її проковтнула, без жодних думок, мимоволі, хоч і не хотіла
скажи, чи пливе кудись наш ковчег? чи зачепився за небо якорем пальми?
стіни у нього білі   і нас тут пара

ми ніби первісні люди в печері
застрягли тут і вигадуємо, звідки береться дощ
діл у нашій печері укритий холодними кахлями
тіні на стінах густі і довгі

часу тепер не існує
замість нього лиш сонце яке щовечора помирає
і пропливає на інший бік неба під нашими кахлями ніби фантомний потяг метро під бульваром
так було завжди і буде також завжди

як гадаєш
про що розповідає кіт, коли так утробно нявчить
про що розповідає вітер, коли так тужливо насвистує
про що говорить горлиця, коли так тривожно туркоче
ми розгадаємо цю таємницю завтра чи післязавтра

у пальми підозріло багато рук
але як же сором’язливо вона прикриває ними наше кахляне лоно

дорога

1.
дощ, що ішов кілька днів, оголив асфальтову кістку дороги
змінив обриси її плоті
стер старі зморшки й накреслив нові
ця дорога
така несхожа на інші
позбавлена їхньої легкості й зграбності
втомлена від важкої роботи
втомлена від важких вантажівок що постійно турбують її старече тіло

я звикла брати її наскоком
вона звикла піддаватись мені
час її подолання зменшився до восьми хвилин за півтора року
відтоді вона стала знайоміша
та не рівніша
приємніша
та не легша
непомітніша
та не гарніша
не молодша

я знаю, що кожен дощ змушує її все більше хотіти
щоб її тіло нарешті залишили в спокої
і поховали під пружною шкірою новонародженої спритної стрункої дороги

2.
якісь чоловіки прийшли зробити їй евтаназію
якісь чужинці наче ті варвари з via Domitia
розпанахали їй черево й танцювали на її кістках
а тоді довго думали як її краще поховати

за одну ніч цілий шматок реальності замінили на інший наче в пазлі
і це лиш початок чужинці довго гратимуться
перетворюючи матерію як пластилін
розкатуючи свіже тісто нового асфальту
вони прибрали молоді дерева обабіч неначе підголили їй скроні
вони не сумують за цими вицвілими волосинками
байдужі наче працівники моргу

о дорого древня старий хворий пес об якого всі спотикаються
скільки разів я тебе проклинала і скільки — тобою неслася
скільки бажала смерті тобі і кликала подумки цих ангелів смерті цих хоефор у поношених робах
так тепер хочу поглянути в ями тобі численні наче павучі очі
ти заслужила спочити і я тобі шану складаю посмертну
я обіцяю тебе поминати щоразу коли минатиму місце твоєї довгої праці
там вічно житиме твій привид
висітиме у повітрі
підкидатиме та труситиме велосипед
і забиватиметься піском у босоніжки сухими літніми днями

* * *

пам’ятаєш як влітку земля була велика і спритна
здавалось ніхто ніколи на неї пальта не пошиє —
а сніг пішов
відтоді ми встигли серйозно перехворіти
і стали такі закутані в області шиї

земля була така голосна запашна аж млосно
аж боляче часом було наступати
хотілось у небо шубовснути
а тепер повітря стерильне ним можна мити волосся
і надворі тихо наче в кімнаті оббитій повстю

а тепер кожен собі намостив як умів барліг
вибудував довкола себе фортецю з шарфів
хай ліпше сонце щодня било б мене навідліг
ніж занурюватись у цей час вицвілий тьмяний наче архів

але ж ти знаєш Деметра колись одужає від депресії
нам треба якось до того зуби зціпивши протягнути
я буду час від часу робити тобі недоладні компреси
а ти виринай час від часу з цього глобального рітенуто

* * *

вітер який скидає зі старезного кипарису шишки розміром з білку
струшує сни що наче краплі дощу збираються на краєчках пальмового листя
солодкий рослинний сік
тобі першому змикає повіки
пальма проводить пальцями єдиної руки нашим великим вікном чи радше скляною стіною
ніби заплющує очі мерцю
я допишу цей вірш і злижу росу з листя аканту
ми провалимось туди де люди якщо й помирають
то аж ніяк не маліючи, втрачаючи себе шматок за шматком, сантиметр за сантиметром
і точно не від хвороби з потворною назвою складеною з абревіатури і цифр
туди де одразу точно зрозуміло що це мріє на обрії — копиця сіна чи надгробок
де люди якщо й помирають то лише ті що не встигають стати нам близькими
а ті що встигають живуть вічно на зразок олімпійських богів
не втрачають ґрунт під ногами, чують під собою ноги, міцно стоять на ногах
не втрачають пам’яті мов засихають, позбавлені уваги
де земля обробляється й родить і виноград не гниє на лозі
вранці сонце висушить рештки сну налиплі на вії
залишиться тільки шишка яку я підібрала напередодні

Дивіться також
Олесь Барлiг
Алла Горбунова
Андрей Черкасов