Поетичні практики над мовними бар’єрами, історія виникнення масштабних проектів, які упродовж багатьох років не дають загубитись у міжнародному поетичному просторі, будівництво міцних міжкультурних мостів — те, про що ми маємо нагоду дізнатися. Поліна Городиська розповіла про феномен і перспективи української відеопоезії у світовому контексті, перекладацькі можливості та авторські права, стан феміністичної проблематики на сьогодні та гендерну рівність.
Комунікація виходить за межі системи відповідностей, яку надає словник, — писав Моріс Мерло-Понті. «Сама фраза надає сенс кожному слову, слово потроху навантажується сенсом, який неможливо абсолютно зафіксувати». Створювання умов комунікації і, як наслідок, виходу з обмеженої системи, зараз лишається складнішою працею та дивом водночас.
Велика та змістовна розмова з людиною, яка не просто є невід’ємною частиною літературного життя, але й формує його зсередини.
ПРО CYCLOP І ТРЕТІЙ СЕНС
— Наближається час міжнародного конкурсу відеопоезії «CYCLOP», започаткованого у 2011 році. Поліно, ти стояла фактично у витоків української відеопоезії — розкажи, будь ласка, з чого все починалося? В який момент конкурс подолав кордони та став міжнародним?
— Починалося все із захоплення. В 2010 році десь в мережі зустрілася одна з робіт фестивалю відеопоезії Zebra (на той час ми вже кілька років працювали над проектами Litcentr й багато уваги приділялось саме міждисциплінарним практикам). І понеслась. Зараз і не згадаю, яка саме то була відеопоеза, але процес пішов. Спершу занурилась досліджувати, що це за явище, відшукувати маніфести, статті, усі доступні в мережі відеоматеріали. На той час цей жанр вже був достатньо розвинений, хоча й мало врегульований, в кожній країні було своє уявлення про те, якою саме має чи може бути відеопоетична робота. Не сходились навіть у назвах — cinema poetry, film poems, poetry films, videopoetry. Водночас вкрай дивним було, як і чому ці практики обійшли нас стороною. Тож вивчила, зважила і запустила влітку 2011‑го перший конкурс. В завданнях так і писали: привернути увагу, ознайомити з кращими зразками та актуальними практиками, сприяти розвитку відеопоезії як жанру…
Перший CYCLOP був локальним, українським. В журі конкурсу запрошували представників зі світу кіно і літератури. З кожним роком програма, окрім власне конкурсу, розросталась як за тривалістю, так і за наповненням. Від одного лише українського конкурсу і вечірнього показу ми прийшли до розлогої, міжнародної багатокомпонентної програми з кількома потоками. Ми навчали (лекції про походження жанру, відеопоезію у кінематографічному дискурсі, проводили воркшопи та майстер-класи від кінорежисерів та операторів), говорили про відеопоезію (круглі столи, публічні розмови, дискусії), знайомили (зі світовими фестивалями багатьох країн, закордонними відеопоетами, українськими командами, що працюють у жанрі), запрошували до співтворчості й знімали відеопоези просто під час фестивалю в межах 4‑денної Відеопоетичної Лабораторії, й, звісно, крім показів української і міжнародної конкурсних програм, на фестивалі завше було місце для мультимедійних, міждисциплінарних проектів на перетині поетичного висловлення, декламації та інших видів мистецтв (фото, відео, музика, театр, хореографія, просторові інсталяції тощо).
За 8 років існування географія конкурсу виросла з однієї до 28 країн-учасниць, до журі фестивалю долучалися митці і культурні менеджери з 12 країн (серед них — й піонер відеопоезії Том Конівс!). Фестиваль став одним з 10‑ти найбільших відеопоетичних фестивалів світу, а добірки кращої української відеопоезії, окрім мандрів багатьма (їх понад 15) містами України, демонструвалися у Польщі, Німеччині, Аргентині, Бразилії, Греції, Великобрітанії, Ірландії, Австрії, Італії і навіть Індії. Словом, розгорнулись серйозно й масштабно.
Але, і тут час звернутись до початку твого запитання, цьогоріч CYCLOP бере паузу (http://cyclop.in.ua/). Й, якщо відверто, під питанням насправді і подальше проведення фестивалю. Й причин тут низка. Проект ніколи не був комерційним, це нішевий продукт, на який вкрай важко було знайти фінансування. CYCLOP часто робився за рахунок власних інвестицій. Другий момент — наявність інших поточних великих проектів та «основної» роботи. Через те, що усі поточні так само є навкололітературними, великими фестивальними чи, назвімо їх так, «профспілковими» (ініціативи «Література в Дії», «Перекладачі в дії») некомерційними проектами, «основна» робота ставала єдиним джерелом прибутку. Коротко: доводилось обирати. Й щороку вибір ставав все важчим. Момент третій: CYCLOP вичерпав, переріс сам себе. В його межах було реалізовано низку найдивніших і найекспериментальніших ідей та задумів. Подальший розвиток потребував як не підтримки існуючого, так виходу на якісно новий рівень. З відповідними інвестиціями часу, ресурсів та уваги. Що, з врахуванням відсутності фінансування, наявності в портфелі інших великих проектів, певним виснаженням, дається все важче. Ось така історія.
— Ролан Барт в есеї «Третій сенс» стверджував, що є три рівня кінематографічних сенсів: інформативний, символічний та зрештою той, що не піддається артикуляції та аналізу за допомогою мовлення або тексту. Що для тебе є первісним у такому синтезі мистецтв як відеопоезія (процитую інформацію про фестиваль: «це світогляд поета-творця крізь одне око, око відеокамери»): вірш, його прочитання, візуалізація? або, може, саме той «третій сенс», який не вдається проаналізувати?
— Чи вам доводилось колись бачити аргентинські відеопоетичні роботи? Фабула, сюжет? Ба навіть текст як такий там часто відсутні. Мінімум інформативності, максимум метафоричності й «відкритого», так, сенсу, що його важко закласти штучно, сприйняття, зчитування і наповнення якого напряму залежить від культурних досвідів самого глядача. Українські відеопоетичні роботи вкрай різні, втім вже можна говорити про якісь превалюючі практики й стратегії наших митців в цьому жанрі. Але, так, найцікавішим тут є саме символічність й відкритість сенсів. Так само як й новий рівень співіснування тексту і відео, їх взаємне загравання на вербальному, візуальному, аудіальному рівнях, синхронізація і діалог на рівнях ритму, динаміки, образності. Такий синтез спроможний вразити, захопити чи навіть шокувати. Але в тому і сенс.
ПРО КУЛЬТУРНИЙ ТРАНСФЕР
— В часи, коли розколюються землі та суспільство, історія створених тобою ініціатив — це історія про можливість комунікації. Згадаємо «Поетичну пошту»: кожна людина з будь-якого куточку світу вже у 2012 році мала нагоду приєднатися до цієї багатоголосої розмови між містами, отримавши вірш у паперовому листі. І цей меседж важливості почути одне одного, передусім за допомогою поезії, зберігається уві всіх твоїх проектах: літературна мапа, онлайн-часопис перекладної поезії, Ukrainian Book Translation Base… Поліно, розкажи, будь ласка, як виникла ідея об’єднати перекладачів з різних мов за допомогою однієї бази?
— Вперше глянула на проекти з такого ракурсу. Тут — окремо — дякую. І за згадування, і за увагу до всіх зазначених… Отже, база. Все почалося з Конгресу. Третього конгресу «Література в Дії», що його проводимо з 2014 року. В межах заходу мали публічну розмову, де обговорювали актуальні проблеми українських перекладачів і перекладачок, можливість консолідації гравців ринку перекладної літератури, питання виходу з цехової кризи тощо. Й пішла робота.
Стартувала з дослідження, вивчення ситуації, доступних (українських і закордонних) матеріалів з тематики. Наступним кроком було широке опитування, яке допомогло визначити ключові проблеми українських перекладачів. Там вперше виринула База: тобто запит на місце, платформу, на якій можна про себе заявити, запрезентувати себе і свою роботу потенційним роботодавцям, колегам. Таким самоочевидним був запит суто професійний. Досить часто звертались (видавництва, колеги, інші фестивалі) із пошуком перекладачів, до прикладу, з іспанської чи арабської. От де їх було шукати?
Тож, далі. За результатами того опитування ми з Ганною Улюрою розробили триденний Спецпроект, що був зреалізований восени 2017 (в межах Форуму видавців) і розкривав найпроблемніші з виявлених питань, концентрувався на системному, практичному їх вирішенні і містив публічні дискусії, розмови, лекції, читання. В програмі Спецпроекту була й розмова про запит, робота в командах над ідеєю майбутньої Бази. Деталізація, звірка наявних напрацювань із потребами самих перекладачів і перекладачок. Й досі маю перші креслення, низку вкрай доречних ідей, які суто технічно неможливо зреалізувати в наявній Ukrainian Book Translation Base.
Наступним кроком були листи понад 30 закордонним перекладацьким спілкам і асоціаціям. Так, була амбіція зробити цей проект міжнародним. На той момент вивчила всі існуючі бази і була певна, нам є що запропонувати. Вартість ресурсу, що повністю відповідав би задуму, починалась від $20 000. До потенційних партнерів ми, власне, йшли з конкретними ідеями, напрацюваннями і візією, як можемо розпланувати, співкоординувати і співфінансувати цю платформу. Ресурсів, готовності, а найчастіше — спроможності в колег до кооперації було не дуже, тому мали План Б: розгорнути Базу на платформі Літцентру. До речі, там само нині розроблено й розміщено низку інших вкрай корисних перекладацьких інструментів, радо запрошую (http://litcentr.in.ua/index/0–51). Тож, так, зверстала, розгорнула проект на Літцентрі. Одним з вихідних і принципових моментів було самостійне розміщення Анкет — усі вони, хоч і проходять попередню перевірку, додавалися перекладачами самостійно. Нині База поповнюється в середньому одним/ою перекладачем/кою на два тижні. І — так, вона працює. Часто даю посилання колегам, чи лишаю у відповідних тредах-запитах-пошуках. Іноді чую відгуки, що комусь писали, знайшовши саме у Базі. Було: «Через Базу отримала свій перший переклад».
За кілька місяців після запуску Бази, взимку, відбулася перша зустріч небайдужих й було утворено ініціативну групу «Перекладачі в дії». Ну а далі — ви знаєте.
— Поліно, як змінюється культурний діалог між Україною та іншими країнами відтоді, як ти є кураторкою Міжнародної програми Книжкового Арсеналу? Пройдено величезний шлях: які труднощі вже вдалося подолати, а які попереду?
— Певно, варто зазначити, що на початку року я вийшла з команди Книжкового Арсеналу… Але — так. Неповних три роки роботи були зокрема й про діалог. І про зміни в ньому. Фокусувалася на видимості (самого фестивалю, України й інших країн так само), ознайомленні з актуальними фестивальними, мистецькими ідеями й практиками, професійному розвитку українського літературного сектору (ілюстраторів, перекладачів, видавців, письменників, менеджерів), співтворенні у рамках спільних мистецьких проектів, кооперації в межах програми (запрошували колег з різних країн зреалізувати на Книжковому Арсеналі свою невелику кураторську програму). Це все так само і про набуття самим фестивалем суб’єктності на світовій літературній арені, ролі активного гравця, спроможного формувати умови, задавати тренди, відкритого і готового до співпраці гідного партнера, адже нам і справді є що запропонувати світові. Тобто, так, мова завше йшла про діалог і вже зараз видно результати тої роботи. В особі закордонних гостей, колег, що продовжують співпрацю, видавців, що вже уклали низку угод з українськими, маємо надійних амбасадорів України закордоном. Нас рекомендують, про нас говорять, нашу роботу визнають (взимку Книжковий Арсенал отримав нагороду як найкращий літературний фестиваль світу на Лондонському книжковому ярмарку) і вбачають в нас надійних партнерів. Це не може не тішити. Але й попереду роботи ще більше. Втримати планку, розвинути напрацьоване, забезпечити тяглість наявних позитивних починань. Цю роботу стратегую, впроваджую й виводжу на всеукраїнський рівень в стінах Українського інституту. Тож, так, далі неодмінно буде!
— Поясни, будь ласка, проблему авторських прав в Україні на сьогодні порівняно із закордонним досвідом. Чи змінюється ситуація на краще, наскільки це залежить від самих авторів? І чи готові автори дізнаватися більше та відстоювати свої інтереси?
— Певно, найбільше українські, як і закордонні автори, потерпають від піратства. Книжки поширюються мережею, публікуються в PDF, нелегально пере- і додруковуються. Й збитки в таких ситуаціях є фінансовими найперше — літератори, перекладачі, видавці буквально недоотримують свої роялті та прибутки. На другому місці — утиск, нехтування правами при укладанні видавництвами угод. Особисто знаю низку прикладів, коли автор ставав заручником, або ж довічним «дописувачем» для певних видавництв, чи, з незнання, передавав/ла виключні права на будь-яке користання твором, геть не звернувши на це увагу. Й тут доречно про третю проблему: необізнаність самих авторів, перекладачів, ілюстраторів та інших митців в питаннях авторського права й інтелектуальної власності (до речі, готуємо нове опитування, в якому зокрема виявлятимемо юридичну поінформованість, актуальні практики трудових і договірних відносин із видавництвами). От у цьому питанні є певний поступ. Так, зосередившись на підвищенні обізнаності в цих питаннях (літсектору найперше), ми (тут я говорю і від Літцентру, і від ініціативної групи «Перекладачі в Дії») вже зробили кілька кроків у цьому напрямку — провели низку освітніх заходів (як от дводенний Практикум з авторського права. https://litcentr.in.ua/news/2016–09–16–4540), публічних розмов, брифінгів, інформаційних матеріалів в електронному вигляді. Або ж, за співпраці з Науково‑дослідним інститутом інтелектуальної власності НАН України, розробили Зразки двох документів (договору-ліцензії і договору-замовлення). Обидва розміщено в публічному доступі, для вільного завантаження і ознайомлення (http://litcentr.in.ua/index/0–52). Кожен із них містить коментарі, предметні пояснення: на що варто звернути увагу при укладанні договору із видавцем, які пункти обов’язково мають бути, а які можна додати/змінити/усунути тощо. Власне, матеріали створено якраз аби поінформувати, підвищити юридичну обізнаність, захищеність (конкретно тут — перекладачів) в таких питаннях. Означені проблеми не є вичерпними. Але й, все вірно, ситуація змінюється.
ПРО СЛОВА, ДЕРЕВА ТА ГЕНДЕР
— Мабуть, один із найчарівніших проектів, пов’язаних із поезією, — це «Словосад», коли з добрих віршів проростають дерева, змінюючи ландшафт міста. Оголошуючи про початок цього проекту, ти процитувала Торнтона Уайдлера. Можеш повторити для нас цю чудову цитату та нагадати, як щороку відбувається ця подія?
— Один з найулюбленіших проектів… Цитата десь так виглядає: «Посадити дерево — найменш егоїстичний з усіх людських вчинків. Це більш чистий акт віри, ніж народження дітей». І, так, це прекрасна історія. Щороку ми запрошуємо поеток та поетів посадити в межах акції своє дерево. Особливість висадки полягає в тому, що в коріння дерев поети вкладають свої вірші й, за задумом і буквально, дерева зростатимуть з тих поезій. Майже серйозно — просимо поетів добирати зі своєї творчості щось життєствердне, наскільки це взагалі можливо. В межах «Словосаду» у 2014 році саджали дерева на Грушевського (так, саме на тому, найгарячішому ще кілька місяців тому куточку землі), одне зі словосадівських дерев є й у Кибинцях, на Полтавщині, де народився та виріс Михайль Семенко (https://litcentr.in.ua/news/2016–04–23–4203). Так само щороку запрошуємо долучатися до акції всіх охочих. З сумних моментів, цьогоріч сил і часу на запуск акції банально не стало. Але ти нагадала, і буду думати, що із цим робити. Дуже хочеться продовження.
— Скільки зараз вже посадили дерев, в які саме дерева проростають вірші?
— Це сумне питання. Мова про десятки, але багато з дерев не виживають. Причому пошкодження часто носять неприродній характер. Одні саджають, інші ламають, витягують. Можу хіба зазначити, що переважно це липи, як найбільш адаптивні до різних погодних умов дерева.
— Дерева в рамках «Словосаду» посадили багато знаних поетів. І поеток: деякі з них (наприклад, Олена Герасим’юк) приймали участь у зробленій тобою збірці «Жіноче коло», яка об’єднала 26 жінок. Хочеться трохи поговорити про те, як змінилося становище поетки у літературному та суспільному просторі. Що цікавого, на твою думку, відбувається у нас із феміністичною літературою (переклади, нові інституції, дослідження)? Чи достатньо швидко ми рухаємося у напрямку гендерної рівності?
— З часу публікації «Жіночого кола» ситуація суттєво змінилася. За шість років, й останні роки — інтенсивніше, увага до питань гендерної рівності і дискримінації помітно зросла. Проводяться дослідження, семінари, школи з гендерних студій, утворюється ряд нових громадських організацій, асоціацій, що опікуються правами, умовами праці жінок. Українські й міжнародні фонди працюють над медіамоніторингами, кампаніями, збирають й оприлюднюють аналітику з питань насильства, представленості жінок у владі тощо. Створено Музей жіночої й гендерної історії, триває робота Асоціації дослідників жіночої історії, впроваджуються ініціативи з гендерного виховання. В Україні з’явилося представництво глобального руху солідарності за гендерну рівність #HeForShe. Ініціативи «Гендер в деталях», або ж кампанія проти сексизму «Повага» — активно (і вкрай оперативно!) привертають увагу до конкретних випадків дискримінації, висвітлюють гарячі питання, транслюють найсвіжіші напрацювання з гендерної і феміністичної тематики.
Завдяки проактивній позиції багатьох означених ініціатив, питання гендеру, рівності постійно у полі зору і широко дискутується українським суспільством. Й, очевидно, опрацьовується літературою, українським театром, кіно. Говорячи про літературу — поки її найбільше в перекладах. Маємо свіжоперекладені збірки есеїв «Феміністки не носять рожевого та інші вигадки», «Чоловіки про фемінізм» Киммела і Кауфмана, есеї Чімаманди Нґозі Адічі, мемуари Малали Юсуфзай, вкрай популярними стали збірки про персоналії видатних жінок «Неймовірні: 15 жінок, які творили мистецтво та історію», «Казки на ніч для дівчат-бунтарок» (або ж українські — «Це зробила вона»), публікуються переклади тематичних художніх творів, коміксів («Розквашене яблуко» Єжи Шилак, «Заборонений плід» Лів Стрьомквіст тощо). За видавництвами питання підхоплюють й феміністичні перекладацьки майстерні (у квітні одна з таких стартувала з перекладом книжки Сильвії Федерічі «Caliban and the Witch: Women, the Body and Primitive Accumulation»). Але й поступ не тільки в перекладах — виходить низка українських соціологічних праць, досліджень, нон-фікшн книжок, як от «Гендер для всіх» Тамари Марценюк, її ж «Чому не варто боятися фемінізму», дослідження від українських історикинь «Українські жінки в горнилі модернізації», чи «Турбота як робота: материнство у фокусі соціології» Олени Стрельник. Тобто поступ, увага до проблем гендерної рівності, фемінізму, як на мене, очевидні. Питання на часі. Рухаємося — стрімко.
— Що допомагає Поліні Городиській зберігати спокій, надихати інших та продовжувати лупати сю скалу?
— Де той спокій 🙂 Надійні, доброчесні люди поруч. От хто.
Розмовляла Анна Грувер
