з чого ж ми сміялися?

з чого ж ми сміялися?

Славенка Дракуліч,
«Як ми пережили комунізм і навіть сміялися»

К.: Yakaboo Publishing, 2019

Що ви уявляєте, коли чуєте слово «совєцький»? Я думаю про піонерів, напівпорожні магазинні прилавки, нелегальні радіостанції і бабусин сервіз. Хтось згадує коричневі колготки, тісні багатоповерхівки та уроки політінформації, хтось інший — шкільну форму, показні паради й новорічні вечори. Але те, у чому більшість із нас, імовірно, зійдеться, — це у беззаперечній першості негативних асоціацій, і біда тут не лише у властивостях мислення, а й у всезагальному виховному векторі: антисовєцькому, антикомуністичному і антилівацькому зрештою.
Нині на кожному кроці нас вчать синонімізувати «совєцьке» із «плюгавим», «віджилим», навіть «тоталітарним». Так, коли майже всі вулиці перейменовано, останній Ленін «смотріт в свєтлоє будущєє» хіба що в прикордонній Донеччині, а червона зірка на Хрещатику якісно пофарбована в синій і жовтий, поява перекладу хорватської письменниці Славенки Дракуліч «Як ми пережили комунізм і навіть сміялися» виглядає вписаною у загальний антилівий контекст.

Репортажно-художня оповідь авторки зосереджується довкола «маленьких буденних речей»: одягу, їжі, засобів гігієни, іграшок, книжок та квартир, — тих «нудних частин революції, які залишають на підлогах монтажних кімнат», фрагментів дійсності, що зазвичай випускають з уваги. Пані Дракуліч дає змогу подивитися на «комуністичний» світ очима простих жінок, яким доводилося виживати і жертвувати своєю ідентичністю, чи-то через бідність, чи-то через страх, але загалом — через хибу всієї комуністичної системи.

Якщо зайти на платформу goodreads.com, ми побачимо сотню відгуків, де англомовні читачки із західнішого світу розмірковують над тим, як вдало і яскраво представлені комуністичні реалії, дивуються, жахаються і шкодують, що, відвідуючи східноєвропейські країни в середині 90‑х, навіть не подумали залишити тамтешнім жінкам тампонів чи прокладок. Така, здебільшого передбачувана, західна читацька перцепція, яку справедливо назвати зверхньою, принципово відрізняється від реакції читачок та читачів «з цього боку». Тих, хто й досі однією ногою «там», текст залишає із їдким почуття сорому за власне минуле, із образою на жорстокі обставини, у яких вони опинилися проти волі, із надією на щасливе майбутнє з дезодерантами, екологічною свідомістю та вечерями в ресторанах.

Тут ми маємо справу із парадоксальним double bind. Побутові традиції середньостатистичної родини, як-от консервація, повторне використання збіжжя і заощадливість, які ми, народжені у незалежній Україні, сприймаємо за природні й самоочевидні, описуються авторкою як віджила совєцька спадщина, що має викликати мало не відразу. Натомість виникає почуття підозри, що колись «панувало і в усіх прикордонних пунктах комуністичних країн», до самого тону оповіді як такого. «Режим пав, але мислення лишилося», — пише пані Дракуліч. Але чи маю я соромитись того, що бабуся й досі купує сіль кілограмами? Чи того, що мати й досі вивішує прання на вулиці? Електрична сушарка може «бути виходом», але ніколи електрична сушарка не була панацеєю.
Гадаю, авторка мала рацію, коли казала, що неправильно підібрала назву для книжки. С. Дракуліч стверджує: «Нам пощастило: ми пережили комунізм». Але ствердити варто було б трохи інакше: «Нам пощастило: ми пожили за комунізму». Наше минуле уможливило нас теперішних. За 70 з гаком років поневірянь ми встигли здобути не лише прірву між приватним і публічним, не лише «комуністичне око» чи «ілюзію», як стверджує пані Дракуліч, «рівності», а й важливий урок, якого у тексті не згадано: справа не в тому, щоб мати, а в тому, що мати.

Так, «персики не стали смачнішими після революції», але й після падіння берлінської стіни — не стали. Персики стануть смачнішими, якщо посадити паростки в придатний для того ґрунт і належним чином про них піклуватися. Люди, на жаль, не персики. Та люди не персики і на щастя, адже здатні думати, аналізувати і робити висновки. Тому нинішній східноєвропейський модус життя без «електричних сушарок», «тридцяти видів сиру» та інших «невід’ємних атрибутів цивілізованого життя» — не вирок, якщо спробувати уявити, чого справді потребує людина. Зрештою, нам надто часто нагадують, що «у кожного з нас тепер у руці дорожня валіза», а «у кожній валізі попіл, зібраний під прицілом».
Натомість пані Дракуліч наголошує, що обов’язково щось спробувати задля того, щоб потім від цього відмовитися, і ні в якому разі це право відбирати не можна. Здебільшого так це і працює: умовний рефлекс на лимон з’являється лиш після того, як його скуштувати. Проте чи можна бути певними у нашій здатності відмовимося від зайвих життєвих вигод, один раз їх здобувши? Завжди знайдеться м’якіший туалетний папір, а безумовний рефлекс його шукати — хитка перспектива розвитку як особистості, так і держави.

«Як ми пережили комунізм і навіть сміялися» є прекрасною докладною спробою мало не енциклопедичної репрезентації деяких аспектів побутового, культурного і гендерного життя у комуністичній країні центральної Європи, але досить однобічним і ображеним поглядом «зсередини», цінним в плані документалістики і дуже сумнівним у теоретичному плані.

Історія повторюється, проте світ, заразом і ми з ним, — інакшаємо. Страх змін відходить у минуле. Ми здебільшого не боїмося їх, не «ставимося до них із підозрою». Ми і є зміни. Ми переживемо «комунізм» тоді, коли, врешті, перестанемо дивитися на світ «комуністичними» очима, чи «капіталістичними» очима, чи «американськими», чи «хорватськими», чи «українськими»; відкинемо усі прикметники, і почнемо дивитися — очима просто, бо вони у нас є.

Літературознавиця, перекладачка, засновниця психогеографічного читацького клубу «Неоклуб». Народилася у 1996 році у Донецьку, навчалася у ДонНУ, магістрантка НаУКМА (кафедра теорії літератури).

Дивіться також
Close Menu